Безтурботний

Фру Клементсен обурено пирхнула.

— Прогумованому? — перепитала Беате.

— Так. І ще шапка.

— Якого вона була кольору, пане Клементсен?

— Червоного.

Беате припинила робити позначки в записнику, і через кілька хвилин вони вже знову сиділи в її машині, рухаючись до міста.

— Якби тільки судді та присяжні знали, як мало можна довіряти показанням свідків у справах про такі пограбування, нам би ні за що не дозволили використовувати їх як доказову базу, — сказала Беате. — Іноді просто диву даєшся, що відбувається у людей з головою, коли вони намагаються відновити події. Від переляку вони все бачать мовби крізь окуляри, і грабіжники здаються їм значно вищими й краще озброєними, ніж насправді. А час? Секунди в їхньому уявленні ніби розтягуються. Нашому грабіжнику на все про все знадобилося трохи більше хвилини, а фру Бренне, дама з віконечка, того, що ближче до дверей, вважає, що він пробув у банку майже п’ять хвилин. А зріст його — аж ніяк не два метри, а всього метр сімдесят вісім. Звичайно, якщо він не використовував каблуки, що, до речі, зовсім не рідкість серед професіоналів.

— Яким чином тобі вдалося так точно вирахувати зріст?

— За відеозаписом. Я позначила його зріст на одвірку в тому кадрі, коли він з’являється в дверному отворі. Сьогодні вранці я знову з’їздила до банку, розмітила одвірок, сфотографувала, а потім порівняла з вихідною картинкою.

— Хм-м… Ми в забійному звикли, що всякі там заміри робить оперативна група.

— Насправді розрахунок зросту злочинця за відеозаписом — не така вже й проста справа. У вісімдесят дев’ятому, після пограбування філії Норвезького банку в Калльбаккені, оперативна група помилилася зі зростом злочинця аж на три сантиметри. Так що я волію робити заміри сама.

Харрі подивився скоса на дівчину й хотів було спитати, чому вона пішла в поліцію. Однак замість цього він попрохав висадити його біля замкової майстерні на Вібес-гате. Щоправда, перед тим як вийти, запитав, чи звернула Беате увагу, що Клементсен не розлив жодної краплі з повної по вінця чашки кави, яку він тримав у висячому положенні, поки вона його допитувала. Виявилося, що ні.

—- Тобі тут подобається? — поцікавилась Анна, знову забираючись на стілець.

— Ну-у, — Харрі роззирнувся. — Взагалі-то місце не зовсім у моєму стилі.

— Та й не в моєму також, — сказала Анна, підхопила сумочку й підвелася. — То переберемося до мене?

— Я щойно взяв тобі ще пива, — сказав Харрі, киваючи на півлітровий пінливий кухоль.

— Самій пити так нудно, — скривилася вона. — Гаразд, Харрі, розслабся. Ходімо.

Коли вони вийшли на вулицю, виявилося, що дощ перестав і в повітрі віє приємною прохолодою і свіжістю.

— Пам’ятаєш, як одного разу восени ми заїхали з тобою в Марідален? — запитала Анна, на ходу просуваючи руку під його лікоть.

— Ні, — обізвався Харрі.