Безтурботний

— Може, ввійдете?

Вона повела його до вітальні, чуючи, як позаду хлюпають його черевики. Вона знала: йому подобається те, що він бачить перед собою. Не знімаючи пальта, він усівся в крісло. Вона

помітила, що на оббивці під ним одразу розпливлася мокра

пляма.

— Як щодо склянки джину, констебле?

— А «Джим Бім» у вас є?

— Немає.

— Гаразд, тоді й джин згодиться.

Вона принесла кришталеві келихи — весільний подарунок свекра і свекрухи — і налила собі й Харрі.

— Прийміть мої співчуття, — сказав поліцейський і подивився на неї червоними блискучими очима, з чого вона дійшла висновку, що він уже добряче випив сьогодні.

— Дякую! — сказала вона. — Вип’ємо!

Зробивши ковток, Вігдіс помітила, що він спустошив келих наполовину. Вона вертіла в руках свій келих, коли він раптово вимовив:

— Це я позбавив його життя.

Вігдіс мимоволі торкнулася перлової нитки, що висіла в неї на шиї, — «уранішнього дару»[45].

— Я не хотів, аби справа цим закінчилася, — пояснив він, — але діяв безглуздо й необережно. Це я вивів на нього вбивць.

Вігдіс поспішила піднести келих до губ, аби він не помітив, що вона готова розреготатися.

— Тепер вам це відомо.

— Тепер мені це відомо, — прошепотіла вона. їй здалося, що у нього в очах промайнуло здивування.

— Ви говорили з Томом Волером, — скоріше із ствердною, ніж із запитальною інтонацією сказав Харрі.

— Це той сищик, який вважає, ніби він дар божий… ну та гаразд. Так, я говорила з ним. І зрозуміло, розповіла йому все, що знала. А що, не треба було це робити, Харрі?