Безтурботний

— Чудово. Але почекай, вислухай спершу мене.

— Голос у тебе якийсь стривожений.

— А я і справді тривожусь! — Крик її немов розірвався у слухавці. Потім, уже спокійніше, вона додала: — Вони вирушили за тобою, Харрі. Я спробувала подзвонити й попередити тебе, коли вони звідси виїхали, але ніхто не відповів.

— Про що ти говориш?

— Том Волер… у нього ордер і санкція.

— Що-що? Ордер на мій арешт?

Тільки тепер Беате зрозуміла, чому його голос спершу здався їй чужим. Він був напідпитку. Вона глитнула:

— Скажи, де ти, Харрі, я приїду й заберу тебе. Тоді ми зможемо оформити добровільну явку. Я поки не знаю точно, про що йдеться, але я хочу допомогти тобі, Харрі. Я обіцяю. Харрі? Не роби дурниць, о’кей? Алло?

Вона залишилася зі слухавкою в руці й чула все ті ж далекі голоси, сміх і дзвякання келихів, а потім чийсь голос мовив:

— Це Майя у «Шрьодера».

— А де…

— Він пішов.

35

SOS

Вігдіс Албу розбудив гавкіт Ґреґора. Краплі дощу стукали по даху. Вона подивилася на годинник. Пів на восьму. Вона, напевно, задрімала. Склянка, що стояла перед нею, була порожня, будинок був порожній, і взагалі тільки суцільна порожнеча й навколо й усередині. Ні, не на це був розрахований її план.

Вона підвелася, підійшла до дверей на терасу і подивилася на Ґреґора. Він гавкав на ворота, вуха і хвіст у нього стояли сторчма. Що ж їй із ним робити? Віддати кому-небудь? Або усипити? Навіть діти не мали ніяких теплих почуттів до цього непосидючого, нервового пса. Так от, план. Вона подивилася на напівпорожню пляшку джину на скляному столику. Пора діставати наступну.

Гавкіт Ґреґора повисав у повітрі. Гав-гав! Арне казав, що нервовий гавкіт пса заспокоює, створює відчуття, що хтось тебе охороняє. І ще він казав, що собаки чують ворогів, тому що той, хто хоче тобі зла, пахне зовсім інакше, ніж друзі. Вона вирішила завтра ж подзвонити ветеринарові, їй набридло доглядати за псом, який починав гавкати щоразу, щойно вона входила до вітальні.

Вігдіс прочинила двері на терасу і прислухалася. Крізь гавкіт Ґреґора і шум дощу пролунало дзвякання дзвінка. Вона встигла провести щіткою по волоссю і стерти пляму від туші під лівим оком до того, як дверний дзвінок — подарунок батьків чоловіка на входини — зіграв звичні три такти «Месії» Генделя. Вона здогадувалася, хто це міг бути. І очікування її не обдурили. Майже.

— Констебле? — запитала вона, щиро подивувавшись. — Який приємний сюрприз.

Чоловік, що стояв на ґанку, промок до нитки, краплі скочувались у нього з брів. Він притулився однією рукою до одвірка й дивився на неї, не відповідаючи. Вігдіс Албу відчинила двері навстіж і знову заплющила очі: