Безтурботний

— Опаньки! — вигукнув хлопець, але жоден мускул не здригнувся у нього на обличчі.

Харрі затамував подих. Він щось відчув. Якийсь холодок — може, від дверей потягло. Достатньо для того, щоб волосся на потилиці піднялося. Хтось обережно кашлянув. Але ніби ніхто до приміщення не заходив. Він спробував не оглядаючись визначити, хто це був, але кут зору в нього був дуже малий.

— Поліція, — пролунав позаду нього високий дзвінкий голос. Харрі глитнув.

— Що? — запитав хлопець і через плече подивився на Харрі.

— Вони там, на вулиці, зупинилися, кажуть, у немолодої жінки в чотирнадцятому будинку замок зламали. їй терміново потрібний новий, ось вони і питають, хто б міг поїхати з ними.

— Ну так і їдь, Альфе. Ти ж бачиш, я зайнятий.

Харрі напружено прислухався до звуку кроків, які віддалялися.

— Анна Бетсен. — Він зміркував, що вимовив її ім’я пошепки. — Ти можеш перевірити, *чи сама вона отримала всі три ключі?

— Немає потреби. Напевно сама.

Харрі нахилився над прилавком:

— А може, все ж таки перевіриш?

Хлопець важко зітхнув і зник у підсобці. Він повернувся з товстою конторською текою і почав перегортати:

— Ну ось, сам подивися, — сказав він, — тут, тут і тут.

Харрі впізнав бланки видачі замовлень, вони повністю збігалися з тими, які він сам підписував, коли забирав дублікат ключа Анни. Але всі бланки, що лежали перед ним, були підписані нею. Він уже зібрався було запитати, де бланки, підписані ним, але тут погляд його впав на дати.

— Тут записано, що останній дублікат вона отримала ще в серпні, — сказав він, — але ж я був тут набагато пізніш і…

-Ну?

Харрі втупився в простір.

— Дякую, — сказав він. — Більше запитань не маю.

Вітер на вулиці ще посвіжішав. Харрі ввійшов до телефонної будки на площі Валькірії.

— Беате?