У роки благовірного царя грецького Олексія, патріярха ж Царгородського Миколая, коли княжив на Русі христолюбний великий князь київський Всеволод Ярославович і благородний син його князь чернігівський Володимир, який Мономахом після того назвався, було нашестя ізраїльтян на Грецьку землю з того боку моря: починаючи з Херсонесу, вороги хреста Христового повоювали християнську землю аж до Антіохії і Єрусалиму. Всі гради, села, церкви ж і монастирі вогнем і мечем спустошили, тих, що залишилися від меча, мужів, і жінок, і дітей полонили, і всі ті краї у своє володіння взяли, тоді й Мири, град у Ликійському краю, де чесні мощі святителя Христового Миколая лежали, ті ж агаряни спустошили, це ж було з допусту Божого, за гріхи наші, ними ж прогнівали Господа вельми й довготерпіння Його випробовуємо, як же сказано про грішників у Псалмі: "Згіршили Вишнього". Коли-бо до решти буває засмучений Бог беззконнями людей, що без покаяння живуть, тоді не жаліє навіть святинь своїх ані не слухає молитов угодників своїх, казав-бо колись до святого пророка Єремії: "Якщо навіть стануть Мойсей і Самуїл переді Мною (молячись за людей, що засмутили Мене), не буде душа моя до людей цих, скинь їх від лиця мого до смерти, до меча, до голоду і до полону". Таким праведним гнівом Божим спустошених на Сході було багато грецьких країв, серед них же і Аикія з градом, що Мири називається. Була воля Господня, аби перенесено чесні мощі угодника цього, святителя Миколая, із малолюдного Мирейського града в людний град, що Бар іменується і є на Заході, — аби такого світильника світу, його ж свята душа у світлостях небесних достойну собі честь приймає, мощі на землі не були без пошанування і під сподом, аби завжди текучих чудесних зцілень джерело не було без тих, що черпають з нього, аби Захід не залишився без благодіянь Божих, які заступництвом великого того архиєрея бувають.
Відбулося ж перенесення це так. Одному пресвітерові, чесному і благоговійному, який у Барському граді жив і був мужем праведним, явився вночі святий Миколай, кажучи: "Іди і скажи людям цим і всьому собору церковному, щоб ішли в Мири, град Аикійський, взяли звідти мої мощі і, перенісши сюди, поклали в цьому граді Барі: не можу-бо там на місці пустельному бути, така воля Господа, Бога мого". Після того видіння пресвітер, вставши, пішов до церкви і розповів клирові церковному і всім людям про явлення святого Миколая, яке було йому тої ночі. Вони, те слухаючи, зраділи радістю великою, кажучи: "Днесь возвеличив Господь милість свою на нас, людях своїх, і на граді нашому". Тому швидко побудували три кораблі і вибрали мужів знатних і богобоязливих, приєднавши до них зі священичого чину осіб чесних, щоб ішли по святі мощі великого святителя Миколая. Розміркувавши, як здійснити те діло, вирішили не відкрито за те братися, щоб замість бажаного чудотворних мощів здобуття супротивне щось їм не трапилося, — тому купецьку подобу на себе прийняли, аби їм, наче торгівлею зайнятим, шлях морський від деяких людей не був перекритий, і, наповнивши кораблі свої пшеницею, відплили, вдаючи, наче торгувати вирушають. І плили швидко, спершу в Антіохію прибули, де продали пшеницю і купецьким звичаєм инші речі собі придбали. Тоді, чувши там від иноземних купців, що раніше прийшли, які називалися венеди, що й вони мають намір іти в Аикію до Мирейського града задля мощів святого Миколая, поспішили ті баряни, аби випередити їх. Тому скоріше відплили, швидко (вітер, Божим Промислом, на допомогу їм дув) пливли, досягнули Аикійського краю і до берега Мирів-града пристали. Про церкву святого і про мощі його випитавши ретельно, вийняли зброю, боячись, аби хто не боронив їм, і пішли до церкви. Побачили там чотирьох монахів, спитали їх, де лежать мощі святого Миколая. "Хочемо, — казали, — поклонитися йому". Монахи ж показали їм гріб у церкві, у ньому, наче під сподом, під помостом у землі лежали цілющі святителя Христового мощі. Баряни поміст церковний піднявши і землю розкопавши, знайшли раку святого. І коли її відкрили, побачили повну мира пахучого, що з чесних мощів витікало. Миро вилили у свій посуд, а мощі святого, з радістю взявши, священичими руками несли до кораблів своїх і в один з них поклали із шаною. Ішли з ними і два чорноризці, а два на місці тому при церкві залишилися. З такою доброю "купівлею" і безцінним придбанням баряни з мирликійського берега місяця квітня в 11-ий день вирушили, щасливим плаванням швидко свого града у 24-е число місяця травня у день недільний вечірню ж годину досягли. Аюди ж барські, довідавшись про прибуття до них чесних мощів великого Божого угодника, зразу з єпископами, і священиками, і ченцями, і всім причтом церковним назустріч вийшли всі — чоловіки, і жінки, і діти, і весь люд, від малого до старого, зі свічками і тим"яном, співаючи, і хвалячи Бога, і молитовні співи святителю Христовому здійснюючи. Прийнявши безцінний той духовний скарб, з радістю і честю великою поклали в церкві Святого Иоана Предтечі, що була при морі. І діялося багато чуд від цілющих тих мощів: криві-бо і сліпі, глухі і біснуваті, і всілякими недугами одержимі приймали зцілення, торкаючись до мощів святого. У понеділок рано зцілилося чоловіків і жінок сорок сім. У вівторок — двадцять двоє. У середу — двадцять дев"ять. У четвер рано зцілився чоловік глухий і німий, який був п"ять років у тій недузі. Після цього одному богоугодному чорноризцеві, святителю Христовому, Миколай, у видінні явившись, мовив: "Божим благоговінням прийшов я у град цей у день недільний, у дев"яту годину дня, і в ту ж годину подав, із благодаті Господньої, зцілення десятьом особам і одній". Це явлення святого чорноризець розповідав усім на славу Божу і на прославу угодника свого, але й після цього у всі дні не переставали чудесно подаватися зцілення. І донині подаються тим, хто приходить до нього з вірою. Громадяни ж барські, бачивши таку чудодійну благодать від мощів святого отця Миколая, яка, наче з джерела, щедро витікала, збудували церкву кам"яну в ім"я його, велику і прекрасну, і всілякими дорогими прикрасами прибрали її. Тоді раку срібну викували з камінням коштовним, і позолотили її звідусіль, і на третій рік після перенесення чесних мощів із Мир Ликійських у Бар, зібравши з навколишніх градів і країв архиєпископів і єпископів із клирами їхніми, зробили чесне перенесення святих мощів великого чудотворця Миколая із церкви Хрестителя до нової, кам"яної, в ім"я його збудованої церкви — у той самий день, в який раніше із Мир Ликійських у Бар перенесений був. І поклали в раці срібній, у вівтарі, а стару його раку, яку принесли з ним із Мир, поставили в церкві і, частину якусь малу із мощів святих взявши, у ній поклали — для поклоніння всім, хто приходив. І встановили з того часу празник Перенесення чесних мощів святителя Христового Миколая святкувати у всі роки цього місяця в дев"ятий день, вшановуючи подвійне перенесення: і з Мир у Бар, і з церкви Предтечі в нову церкву кам"яну, яку в ім"я святителя баряни збудували.
Не лише в тому західному граді, але і в наших руських градах і краях того часу святкування це благочесне з благоговінням, з любови до Чудотворця, прийнялося, бо новоосвячена тоді Русь багатьох вже чуд святого Миколая сподоблялася. Пізніше, коли минуло декілька років, у граді Барі, за благоволінням самого Миколая святого, який у видінні одному монахові явився, поклали під святою трапезою у вівтарі чесні його мощі мироточиві, які ж і нині можна там побачити, і подають вони зцілення всіляким хворобам на славу ж Христа Бога нашого, що у святому своєму прославляється, з Отцем і Пресвятим його Духом нині, і повсякчас, і навіки віків. Амінь.
Місяця травня на 10-й день
Цей святий Симон родом був із Кани Галилейської, знав Христа Господа і Пречисту Його Матір, бо Кана недалеко лежить від Назарету. І коли Симон законним поєднувався шлюбом, запрошено було на шлюб його Ісуса з учнями і Пречистою Дівою. І коли там не вистачило вина і Христос Господь воду перетворив на вино, — зразу наречений, побачивши таке чудо, увірував, що Ісус — Господь, істинний Бог, і покинув шлюб і дім, пішов за ним ревно, через те й Зилот, тобто наслідувач, назвався, бо такою великою божественною до Христа розпалився любов"ю, що й наречену свою, і все світське покинув задля любови Божої й уневістив душу свою Нареченому Безсмертному, і приєднаний був до лику учнів Христових, і був одним із дванадцятьох апостолів. Прийнявши ж з иншими святими апостолами Духа Пресвятого, що у вогненних язиках зійшов, пройшов Мавританію і Африку, проповідуючи Христа і наслідуючи Його ревністю палкою. Тоді, коли у Британії був і багатьох словом євангельським просвітив, розіп"яли його невірні, і помер стражданням, подібним до Христа..
У монастирі дівочому тавенсійському у Тиваїді була одна дівчина на ім"я Ісидора, яка Бога ради вдавала юродство, наче була біснувата. І так всі сестри її зневажали, що навіть їжі з нею скуштувати не хотіли, всі її принижували, ображали і кривдили, вона ж усе те мовчки із вдячністю терпіла. Весь час на кухні трудилася і в иншому монастирському послушництві, усім служила і найбруднішої роботи в монастирі не цуралася, брудні чистила місця — була в монастирі наче губка, що всіляку нечистоту змиває і очищує. Такі труди підіймала ненастанно, що ж одної години не провела в неробстві, але з ранку до ночі була при якійсь роботі, виснажуючи тіло своє. А коли робилася біснуватою, чесноти свої перед тими, що дивилися на неї, приховувала мудро, і сповнювалося на ній апостольське слово це: "Якщо хтось вважається мудрим з вас у віці цьому, хай дурним стане, і так мудрим буде". Було ж у монастирі тому дів инокуючих числом сорок, усі ті діви за чином чернецтва кукуль на головах своїх носили, вона ж звичайною хустиною поганою покривала голову свою. І ніхто ніколи не бачив, щоб вона окраєць хліба їла чи при трапезі сиділа і варене куштувала протягом усіх літ життя її, але тільки збирала крихти і дрібки з трапези і ними годувалася. Замість вареного їла помиї, якими горщики й казани омивала. Нікого ніяк не образила, ані сама ніколи не гнівалася і не засмучувалася, не нарікала ні на що, але завжди мовчала, нікому не відповідала слова ніякого, малого чи великого, хоч і всі її часто били, і завжди ненавиділи, і злословили. Коли в такому тяжкому житті блаженна Ісидора багато років провела, було про неї одкровення преподобному отцеві Пітериму. У пустелі, що називається Порфирита, він перебував, муж святий і вельми добродійний. Перед ним став ангел Господній, мовивши: "Чому величаєшся в умі добродійним життям своїм і вважаєш себе великим, сидячи в пустельному цьому місці. Може, хочеш побачити жінку, більш добродійну й богоугодну від тебе? Тоді, вставши, іди в монастир жіночий, що в Тавенсіотах, і знайдеш там одну, що носить погану хустку на голові своїй. Вона — краща перед Богом від тебе, бо, в такому соборі перебуваючи, і всім служачи завжди, і від усіх наругу терплячи, ніколи серцем своїм не відлучалася від Бога, але завжди розум її в Бозі заглиблений. Ти ж, на самоті тут перебуваючи й ніколи звідси тілом не виходячи, усі гради подумки обходиш". Великий же Пітерим, зразу вставши, пішов у Тавенсіот і досягнув монастиря чоловічого, просив настоятеля, аби звелів служителям довести його до монастиря дівочого. І тому що преподобний той отець славний був серед отців і вельми шанований за святість свого життя і через старість, поспішили перевезти його через ріку, яка текла поміж монастирями, і довели до монастиря дівочого. Туди увійшовши і звичайно помолившись, він просив, аби всі сестри прийшли до нього, щоб він їх побачив. І коли всі до нього зібралися, не бачив преподобний тої, про яку йому ангел сповістив і задля якої прийшов. І сказав: "Приведіть до мене всіх сестер, тут-бо, гадаю, нема якоїсь". І казали йому черниці: "Ось всі ми, що стоїмо перед чесним лицем твоїм". Сказав старець: "Нема одної, про яку мені ангел Божий розповідав". І мовили ті: "Всі ми тут, отче, лише одна на кухні залишилася, що не має розуму, біснувата". І сказав отець: "Приведіть і ту до мене, щоб я побачив її, задля неї-бо і прийшов сюди". Пішли тому по неї і кликали її, вона ж не хотіла йти, розуміла-бо духом про одкровення, що було старцеві про неї. І, взявши її, черниці насилу тягнули, кажучи: "Великий отець Пітерим кличе тебе". Коли привели її перед старця, побачив він її і пізнав, що вона та, про яку ангел розповідав йому. Бачив-бо благодать Божу на ній і впав до ніг її, кажучи: "Благослови мене, аммо" (амма означає "мати духовна"). Вона ж також впала перед ним, кажучи: "Ти мене благослови, авво, пане мій". Бачили те всі инші, здивувалися дуже і сказали до отця: "Не буде тобі безчестя того, о авво, вона-бо є біснуватою". Відповів їм Пітерим преподобний: "Ви біснуваті, ця ж — більша перед Господом від мене і від усіх вас, і є всім нам амма. І молю Бога, аби сподобив мене частки її у День Судний". Чуючи те, усі діви впали в ноги старцеві, з плачем розповідали все, що робили погане блаженній Ісидорі, кривдячи її повсякчас. Инша ж говорила: "Я завжди насміхалася з неї". Ще инша: "Я помиї виливала на неї". Якась: "Я кулаками била її". Якась: "Я палицею вдарила її". Також про инші прикрощі розповідали і припадали до блаженної, просили прощення. Великий же старець разом із преподобною Ісидорою помолилися до Бога за сестер, щоб простилися прогрішення їхні. Тоді преподобний, повчивши досить усіх сестер і багато про користь душі порозмовлявши, мир дав їм і повернувся до себе, славлячи Бога, що удостоїв його бачити потаєну рабу свою. Преподобна ж Ісидора після відходу старця не хотіла, аби її шанували сестри, пішла таємно з монастиря і в невідомих місцях ховалася аж до переставлення свого до Бога. Таке було життя потаєної угодниці Божої, яка під виглядом юродства, наче під покровом, працювала для Господа таємно, нині ж приймає від Нього винагороду на небі явну, перед усіма небесними громадянами, з ними ж разом оселившись, славить Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного у Тройці Бога..
У єгипетському краю дівчина одна християнська на ім"я Таїсія, коли померли батьки її, залишилася в сирітстві. Хотівши ж безшлюбно жити в чистоті, витрачала маєтки свої для убогих і зробила дім свій притулком для подорожніх ченців скитських. І довго так жила, приймаючи святих отців і даючи їм спочинок. Коли минуло досить часу і витратила вона маєтки свої, почала терпіти убогість. Ще ж, диявольським підступом, чіплялися до неї різні гріхолюбні люди й розбещували її, відводячи зі шляху Божого, і почала дівчина погано жити, у нечистотах блудних валяючись. Чувши про таке її розбещене життя, скитські отці засмутилися вельми і, порадившись, прикликали авву Иоана Колова і сказали йому: "Ми чули про ту сестру, що погано живе, вона ж велику благодіянням своїм виказувала нам любов, коли могла, тому й ми взаємно покажімо до неї духовну любов і поможімо їй, попіклувавшись про спасення її. Потрудися ж ти, авво, піди до неї і за мудрістю, дарованою тобі від Бога, переконай її до покаяння і врятуй душу, що гине. Ми ж молитимемося з постом, аби поміг тобі Господь" Авва ж Иоан Колов, послухавши отців святих веління, пішов у град до дівчини тої, молячись до Бога, Помічника свого, що спасення всім бажає. Коли прийшов до дому її, постукав у ворота і сказав стариці, що стерегла воріт: "Сповісти про мене пані своїй, що я прийшов поговорити з нею". Ворітниця ж відповіла йому з гнівом: "Ви, ченці, спочату з"їли маєтки її". Сказав до неї старець: "Скажи їй про мене, бо велике щось має прийняти від мене". Пішла ворітниця, сповістила дівчині, і сказала молода: "Ченці ті завжди при Чорному морі ходять, знаходять перли, введи тому його до мене". Коли увійшов старець у дім Таїсії, сів близько неї і, поглянувши на лице її, зітхнув важко, схилив голову свою і почав дуже плакати. І сказала йому дівчина: "Авво, чому плачеш?" І сказав їй старець: "Бачу, як сатана грає на твоїм лиці, то як маю не плакати? Що тобі не подобається в Господі нашому Ісусі Христі, Нареченому Пречистому і Безсмертному, що зневажила Його Оселю, до сатани пристала і його нечисті діла дієш?" Вона ж, це чувши, розчулилася: були-бо їй слова старцеві як стріли вогненні, що пронизують серце, — і зразу стало їй мерзотне життя її нечисте, і сама собі мерзотною стала, і соромилася діл своїх злих. Сказала до старця: "Чи є покаяння для грішників, о авво?" Сказав старець: "Справді є. І Спаситель чекає навернення твого, хотівши тебе батьківськими обіймами прийняти, не хоче-бо смерти грішника, але навернення на життя. Я ж поручником тобі нехай буду в тому, що, коли покаєшся правдиво і всім серцем до нього навернешся, Він тебе знову полюбить як невісту свою і, від усіх гріховних нечистот очистивши, введе тебе в нетлінну оселю свою небесну, і зрадіють через тебе всі ангельські чини. Радість-бо їм буває через грішника, що кається". Сказала до нього дівчина: "Хай буде воля Господня, отче, забери тому мене звідси і веди, куди знаєш, де мені було б місце добре для покаяння". І сказав старець: "Ходімо". І, вставши, вийшов із дому її. Встала ж і дівчина, пішла за старцем, нічого щодо дому свого не розпорядилася ані нічого нікому не заповіла — усе зразу покинула Бога ради. І бачив отець Иоан, що нічого про влаштування свого дому не каже, здивувався такій несподіваній її зміні і горячі до Бога, і дякував Господеві, пішов у путь свою, а вона здалеку за ним. Коли ж досягли пустелі, був вечір; і настала ніч. Зробив же старець на землі мале підвищення з піску, сказав до дівчини: "Спочинь тут — і спи, покрита благодаттю Божою". Загородив її знаменням хресним, відійшов трохи від неї і, помолившись, як звично, ліг на землі й заснув. Опівночі збудився, побачив блискавку з неба і, звівши очі свої вгору, побачив, як шлях пресвітлий з неба до сплячої дівчини сягав, і вжахнувся. Вглядаючись пильно, побачив ангелів Божих, які душу Таїсії шляхом тим до неба возносили. І дивився на те доти, поки не сховалося з очей його дивне те видіння. Вставши ж, пішов до неї і, доторкнувшись, побачив, що померла, і кинувся старець лицем на землю перед Богом: охопили його страх і тремтіння, і був до нього голос зверху, що говорив: "Покаяння її, за одну годину вчинене, приємніше було Богові від тих, що довгий час каються, такі-бо до Бога тепла не виявляють у серцях своїх". І залишився старець у молитві до світла денного, і поховав чесне тіло блаженної Таїсії. І прийшов у скит, розповів святим отцям про все, що було. І всі, чувши те, зі здивуванням прославили Господа і дякували великому милосердю Христа Бога, Йому ж слава навіки. Амінь.
Ісус Сирах про Симона, сина Онії, написав, кажучи: "Симон, син Онії, єрей великий, за життя свого побудував дім і в дні свої утвердив церкву". І знову: "Як зірка ранкова посеред хмар, наче місяць повний у дні свої і як сонце, сяюче на церкву Вишнього". Те саме треба нам написати про тезойменного йому преподобного отця нашого Симона, єпископа Володимирського і Суздальського, свідка й описувача житій святих печерських, другого після блаженного Нестора. Справді-бо добре влаштував дім Божий і утвердив Церкву Христову життям своїм святим і вченням про житія святих — як один із тих добрих пастирів, яких обіцяв Господь через Єремію Пророка, кажучи: "Дам вам пастирів за серцем моїм, і випасуть вас розумом і ученням". І справді властиві вся подібність та ім"я Симона того, сина Онії, доброго пастиря законного, цьому нашому преподобному Симонові, пастиреві володимирському і суздальському.
Цей-бо блаженний Симон бачив, який достойний святий чернечий образ у монастирі святому Печерському, до неба подібному, прикрашеному святими отцями як мисленими зорями, місяцем і сонцем, і тоді вшановував старанно житія тих, що раніше були й Богові угодили, печерських святих, що їх багато, як зірок. Тому ж і сам тих же чеснот намагався всіляко сповнитися. Згадував з любов"ю діяння першого будівничого — преподобного Теодосія, як місяця, що примножив такі зорі, тому ж і сам наслідував звичаї його. Думав ревно про подвиги святого первоначальника Антонія, як світлозорого сонця, що просвітив усіх світлом добрих своїх діл, тому ж і на його рівноангельське життя спрямувався сам. Від преподобних, примножених, наче зорі, що служать місяцеві і сонцю, навчився послуху смирення. Від блаженного Теодосія, як від місяця, що світить із зорями, але світить більше, ніж усі зорі, здобув подвизання в соборі велике, більше від усіх братів. Від Антонія святого, що, наче сонце, окремо від инших світил, унаслідував рівноангельське угодження Господеві в безмов"ї на самоті. І так, наче справжнє дзеркало, яке відображає поставлені перед собою добродійні світила, зорі, місяць, сонце, — і сам так само показав на собі зоряне, місячне й сонячне світло. Тому ж, як той давній Симон, єрей великий, і цей був справді наче зірка ранкова, і як місяць уповні, і як сонце, що сяє на Церкву Вишнього. І достойно працював у монастирі святому Печерському, на небо подібному, Пресвятої Богородиці, яка сходить, як зоря ранкова, добра, як місяць, вибрана, як сонце. І її саму наслідував, наскільки можна, у послусі смиренному, у ревній молитві соборній і в безмовності на богомисленні усамітненому.
Коли просяяв світлом діл своїх добрих всюди, аж у найдальші краї, виявилося, що не має архиєрейського вінця церква престольна єпархії Володимирської і Суздальської, Церкві ж годиться красуватися вінцем зоряним, як же Йоан святий в одкровенні написав. Не було на тому престолі пастиря, наче пресвітлого сонця і як досконалого місяця, тому не могла тоді та церква похвалитися за псалмом: "Престол його як сонце переді мною і як місяць досконалий". У той-бо час волею Ісуса, начальника пастирів, що вручив колись випасання овець своїх Симону-Петрові, який любив Його, цього блаженного Симона, що любив Пречисту його Богоматір, вознесено було на престол пастирський богобережених градів Володимира і Суздаля. І прикрасився справді вінець церкви, що там була, світлом зоряним, престол же її просвітився, наче сонце і як місяць повний, коли на високому тому ступені багато світліше добрий цей пастир просіяв добрими ділами: і як зоря ранкова, і як місяць повний, і як сонце. Просіяв же, наукою просвітлюючи, любов"ю зігріваючи, благодаттю, в Бога випрошеною, життя даючи. Думав він, що зірка ранкова є кінцем ночі, початком дня, тому, зображаючи її, оберігав овець своїх всіляко від діл темних, потьмарених гріхом, і наставляв на діла світлі, благодаттю просвітлені. Розміркував також, що сонце і місяць є двома незасинаючими небесними очима, тому тримав престол так, аби світився, як сонце і як місяць повний, а на самому собі виявляв ті незасинаючі небесні очі, зажди, чуваючи, стадо своє випасав.
І так зі старанністю й обережністю творив подвиг щодо Богом дорученої собі пастви і в покликанні своєму добродосвідченим був. Проте і трудів своїх чернечих ніяк не полишав, завжди пам"ятав і в умі своєму тримав преподобних отців печерських труди і подвиги, душею радів, що сподобився там образ святий ангельський прийняти і співмешканцем їхнім бути. Тому ж і на допомогу собі їхні молитвами прикликав і, заступництвом їхнім, благодаттю ж Божою, добре престол свій влаштовував, що сповнилися на ньому й инші подібності і найменування Симона, єрея великого, що догодив Богові у Старому Завіті. Пише-бо, окрім вищеназваних найменувань, про свого Симона Сирах, що був ще він наче дуга небесна, наче цвіт троянди, наче лілія, наче парость ладан-дерева, наче вогонь і ладан у кадилі, наче посудина золота, наче оливне дерево і наче кипарис. Але всі чесноти пастирські, цими таємничими образами проявлені, і цей наш добрий пастир Симон святий сповнив. Турбувався про збереження серед людей своїх миру, символізованого небесною дугою, учив ділом терпіння, яке, наче квітку троянди, що росте в тернині, вирощував у мисленому вертограді пастви своєї. Наставляв творами й ученням на непорочну чистоту, наче лілію білу насаджуючи. Творив же, усім на наслідування, до Бога таку молитву — наче стебло ладанове чи кадильне зростало. Дякував Богові у скорботах і того всіх навчав — наче ладан, що у вогні пахне. Ставив посудину золоту любови і премудрости духовної, вкорінював оливку милосердя до ближніх, також і кипарис превисокий — помислом завжди у Бозі. І тому що ті всі чесноти в Печерському святому монастирі на скрижалях серця свого написав і навчився з житій преподобних отців, велику ревність мав й иншим правовірним на користь житія святих отців тих писанням передати. Найбільше ж — аби щось ненаписаним не залишилося чи з книгами в небуття не відійшло через безчинство братів, що часто траплялося тоді на Русі. Тому ж і зі всіляким старанням допитувався, чи хто був очевидцем або слухачем достовірним якогось печерського чуда, і це все, наче бджола премудра, в одне збирав. Так більше (повертаючись до попереднього) просвітив нас світлом сонячним, місячним і зоряним, бо написав нам чуда преподобного Антонія, наче світлозоряного сонця, і чудотворне окування раки преподобного Теодосія, наче місяця повного, до того ж сказання про святу, до неба подібну, церкву Печерську, її престол справді як сонце і як місяць повний. Це все в першій частині Патерика, коли переписував преподобний Нестор, покладено. Тоді багато житій святих чорноризців печерських давніших, які світяться, наче зорі, блаженному Полікарпові до написання сповістив, що в другій частині Патерика покладено. Пізніше сам инших преподобних зореносні чесноти і чуда з богонатхненними настановами до того ж Полікарпа написав. Відомо з писання його, що превелику любов і віру мав до Пресвятої Богородиці і до преподобних отців Антонія і Теодосія Печерських, що, здається, нерозлучно в печері з ними жив. Тілом-бо лише в єпархії жив, душею та умом завжди з преподобними перебував. І справді, як же Симон-Петро від усіх ревніше любив самого Господа, так і цей тезойменний пастир святий Пресвяту Богородицю і обитель її Печерську від усіх ревніше любив. І було видно у дні його знамення велике на небі печерському: жінка, Невіста неневісна, Пречиста Богородиця, мала під ногами своїми не лише світло місячне, а й зоряне і сонячне. Бо цей добрий пастир, світячись добрими ділами (як же я казав) і як зоря, і як сонце, не лише як місяць, таке смирення проявив, про яке написав у посланні своєму, коли був єпископом. "Якщо б мені, — каже, — можна було сміттям, що замітають у Печерському святому монастирі і топчуть ногами, бути", — як же послання його детальніше свідчить. Потрудився цей добрий пастир багато, випасаючи вівці свої не смертною якоюсь пашею, але життєвою — представленням житій святих печерських і у своєму житті, і в книгах своїх. І перебував дванадцять літ на пастирському престолі, відійшов до пастирів начальника — Ісуса, аби прийняти нев"янучий вінець слави, достойної і як зорі, і як місяцеві, і як сонцеві. Тіло ж його чесне, за бажанням, сповіщеним у посланні до блаженного Полікарпа, і за вірою його і любов"ю до преподобних, покладено в печері, де й донині у нев"янучому нетлінні перебуває на честь, славу і хвалу Богові, у Тройці єдиному, Отцеві, і Сину, і Святому Духові нині, і повсякчас, і навіки віків. Амінь.
ebooksa