Згадаймо ж тут покірливість, смирення та незлоб"я святого Івана. Два клирики були покарані за якийсь прогріх дочасним відлученням; один із них смирився і покаявся, а другий ще більше розізлився і на патріярха гнівався, творячи більшу злобу. Патріярх же, те почувши, хотів його покликати до себе і добрими словами впокорити й повчити його, щоб припинив злобу свою, однак забув те учинити, — Бог так уладнав, щоб більше Іванове смирення всім на користь явилося.
Якось в один визначений день, здійснюючи безкровну жертву в церкві, пом"янув того клирика, що гнівався на нього, заодно пом"янув і Христові слова, мовлені в Євангелії: "Коли принесеш ти до жертівника свого дара, та тут ізгадаєш, що брат твій щось має на тебе, залиши отут дара свого перед жертівником і піди; примирись перше з братом своїм". Відступивши трохи від олтаря, покликав того клирика й припав до ніг його, просячи в нього прощення. Злякався ж клирик, бачачи таке патріярха свого смирення, і сам навзаєм упав йому в ноги, просячи із плачем прощення. І так замирився із клириком своїм Іван, повернувся до олтаря і, з відвагою здійснюючи жертву, сказав: "І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим". Клирик той виправився, жив боговгодно, по тому і священичого сану сподобився.
Ще й іншим способом покірливість свою показав святий Іван. Один простолюдин із жителів олександрійських вельми очорнив докучними й докірливими словами його небожа на ймення Георгій. Прийшов-бо Георгій до дядька свого, блаженного Івана, жалівся із плачем на чоловіка, що його очорнив. Патріярх же, бачачи небожа свого вельми враженого і бажаючи втішити його жаль та скорботу, ніби гніваючись на безчесника, сказав: "Як дерзнув він, низькородний, безчестити улюбленого мого небожа! Благословен Бог, що відомщу тому докучникові і вчиню йому таку річ, від якої вся Олександрія здивується!" Цими словами дядьковими Георгій трохи втішився, впокорився і перестав плакати. По тому Іван, котрий воістину був покірливий і смиренний серцем, почав Георгію говорити: "Улюблений сину, коли хочеш моїм небожем називатися, то готовий будь не лише докуку терпіти, а й рани дістати і все заради Бога відпустити ближньому. Хочеш доброродним явитися, то не від крові, а від добродійства шукай доброродства. Те ж бо істинне є доброродство, котре не так славою прародичів, як словами добрими, боговгодним життям прикрашається". Таке і більше святий Іван прорік до Георгія, закликав управителя і повелів, щоб від того чоловіка, котрий Георгія очорнив, не брати церковної данини, а що він мав давати в усі літа, хай залишить його жити від цього вільним. І учинив Іван чоловікові тому, як обіцяв, таку річ, що з неї здивувалася вся Олександрія: замість помсти й покари добродійство виказав йому.
Бажав же блаженний Іван в умі своєму завжди пам"ятати про смерть. Повелів зробити собі труну, але не докінчити, і заповів майстрам, щоб у всі визначені свята приходили до нього й казали перед усіма велеголосно: "Гріб твій, владико, дотепер ще не кінчений, повели-бо закінчити його, бо смерть, як злодій, приходить, і не знати, в який час прийде!" — так собі святий Іван пам"ять смертну подавав і завжди до відходу готувався.
Одного дня прийшов до святого один вельможа багатий і трапилося йому уздріти постіль святого, що була лихою ковдрою покрита. Пішов-бо до свого дому і послав йому ковдру ціною більше тридцяти і шести золотників, і молив його, щоб покривався тією ковдрою. Не бажав патріярх образити того вельможу, прийняв заради прохання його ту ковдру й покрився нею лише на одну ніч, кажучи подумки: "Горе тобі, окаянний Іване, бо ти покриваєшся дорогою ковдрою, а братія Христова — убогі від морозу терплять, коли без хоромини й покрову на вітрі й стужі ночують і ледве малу рогозину чи лихе рубище мають, чи коли голі на гноїщах лежать і від холоду трусяться, чи коли голодні і без сну всю ніч пробувають, що і вмирають від морозу. Горе мені, коли є убогі, які бажають, ніби Лазар, насититися від крихот, що падають од трапези моєї! Горе мені, коли є чужинці й прибульці в місті цьому, які не мають де голови прихилити, надворі, бідні, ніч проводять і, так страждаючи, дякують за все Владиці Христу. Ти ж, Іване, що хочеш вічний мир дістати, тут у просторі й покої пробуваєш і всілякі догіддя маєш, у хоромах живеш, м"яку одежу носиш, вино п"єш, риби вибрані їси, а ще до цього й дорогою ковдрою покрився ти, — то чого сподіваєшся в майбутньому віці? Воістину кажу тобі, окаянний Іване, не маєш дістати вічного Царства, але почуєш, як і багатий той: "Ти вже прийняв за життя добро своє", а убогі прийняли зло. Благословенний Бог, бо на другу ніч смиренний Іван не покриється цією ковдрою, зате бідні та вбогі ціною її покриються". Коли ж настав день, послав відтак ковдру на торжищі продати, щоб ціною тією купити убогим одежу. Коли продавав ту ковдру, випало мимо йти тому вельможі, котрий дарував блаженному Іванові ковдру ту. І побачив, що продається вона, купив і знову послав до Івана, молячи його, щоб тримав її задля своєї потреби. Святий же прийняв і знову послав продати її. Вельможа знову побачив, купив і знову послав до Івана, просячи, щоб сам покривався нею. Іван же і втретє послав її продати, але вельможа і втретє купив та й відіслав до Івана. По тому Іван послав до того вельможі, кажучи: "Побачимо, хто з нас відступиться перший: чи я, продаючи, чи ти, купуючи і віддаючи знову мені?" Таким чином Іван багато золота взяв од того вельможі на потребу вбогим.
Умів блаженний і скупих до подавання милостині приводити і сріблолюбців до злидаролюбства прихиляти. Знаючи одного єпископа на ім"я Троїл як вельми срібнолюбного та скупого, взяв його із собою якось у больницю, щоб навідати хворих та вбогих. Довідався, що Троїл має із собою золото, і рече до нього: "Отче Троїле, твій є тепер час, щоб утішити цю вбогу братію, подавши їм милостиню". Троїл, хоча й не хотів, але через сором, щоб не явитися скупим, почав давати милостиню всім, почавши від першого до останнього, і видав тридцять літрів золота. По тому розкаявся і печалився, що стільки золота роздав убогим, і, прийшовши додому, ліг на ложі, хворіючи й сумуючи за золотом.
Святий-бо Іван послав до нього, кличучи до себе на обід, але він не пішов із скорботи, і звіщено було Іванові, що Троїл захворів. Іван же пізнав причину хвороби його, що печалиться через золото, тому й захворів, узяв із собою тридцять літрів золота й пішов навідати хворого Троїла. Прийшов-бо до нього й каже: "Приніс тобі золото, що в больниці позичив у тебе, візьми його, мені ж своєю напиши рукою: хай буде мені від Господа та мзда, що тобі її дати хотів за роздане золото". Троїл, бачачи золото, порадів і взяв його, відтак і одужав і, сівши, написав таке: "Боже милосердний, дай мзду панові моєму Івану, патріярху Олександрійському, за тридцять літрів золота, котрі я роздав убогим, бо він мені повернув моє". Те Троїлове рукописання Іван узяв, запросив із собою на обід і пригостив його. В умі ж таємно молився за нього до Бога, щоб від такого сріблолюбства відвернути його. І сталося у наступну ніч: побачив Троїл у видінні вельми красного будинка, його-бо краса невимовна, над дверима ж написано було золотом таке: "Обитель і покій вічний Троїла-єпископа". Порадів Троїл на такий прегарний приготований йому дім, але раптово з"явився якийсь чесний і страшний муж, нібито кувікулярій, і рече до слуг: "Господь усього світу повелів загладити те написане", — і тоді слуги загладили. Відтак явлений рече до слуг: "Напишіть таке: "Обитель і покій вічний Івана, архиєпископа Олександрійського, його купив собі за тридцять літрів золота". Прокинувся зі сну Троїл, наповнився страхом та жалістю, що погубив дім свій на небесах, і докорив собі золотолюбством. Устав і побіг до блаженного Івана і звістив йому, що побачив. Блаженний-бо Іван багато промовив йому корисних слів, і відтоді Троїл виправився і великим став злидарелюбцем та до всіх милостивий.
Якось блаженному Іванові численне погинуло майно у такий спосіб: коли кораблі церковні, обтяжені куплею, були на морі Адріятичному, піднялася буря, і все багатство, що було в кораблях, потопилося у морі — так Бог допустив, щоб досвідчення віри святого Івана "було дорогоцінніше за золото, яке гине". Було ж кораблів числом тринадцять, а всієї куплі, що в них містилася, ціна: три тисячі і триста літрів золота. Святий же Іван, позбувшись такого маєтку, яким би довгий час допомагав убогим живитися та одягатися, терпів із подякою, Иововими словами часто повторюючи: "Господь дав — і Господь узяв, нехай буде благословенне Господнє ім"янавіки". Прийшло до нього багато начальних громадян, бажаючи втішити його в печалі. Він-бо відповів їм: "Я винуватий у пагубі церковного майна: коли б не зносився я умом, що численну подаю милостиню, то не трапилося б такого в морі потоплення майна. Я ж загордив, не своє, а Боже подаючи, тож смирити мене Бог захотів і таку убогість припустити, а убогість мужа смиряє. Тепер і сам марноту маю, погубляючи гордістю мзду свою у Бога, і винуватцем інших нестач я є: голод-бо терпітимуть, адже то їм загинула пожива. Одначе Господь не мене заради, а заради їх-таки самих не покине їх і все їм потрібне подасть". І так ті, що прийшли втішати Івана, втішилися від нього, чуючи корисні слова, а Господь невдовзі все Іванові повернув удвічі: Іван же більшу милостиню убогим подавав і вельми милосердним являвся тим, котрі терпіли котрусь кривду. Якось ішов він до церкви святих мучеників Кира та Івана, підійшла до нього одна вдова бідна, звіщаючи про велику кривду від свого зятя й просячи помочі у святого патріярха. Сказали ті, що йшли зі святим: "Владико, коли повернешся в дім, тоді вислухаєш прохання тієї вдовиці". Відповів святий: "А тепер як мене Бог послухає, коли я не вислухаю її?" І не рушив із місця, доки не вислухав удовиці і не збавив її від кривди.
Один юнак після смерті батьків своїх у великім зубожінні пробував. Довідався про нього Іван, запитав у людей, як обіднів (чув-бо про батьків його, що вельми багаті були). Повідали йому деякі боголюбні мужі, що батьки того юнака були вельми милостиві і всі маєтки свої убогим роздали, сину ж своєму лише десять літрів золота залишили. І померла спершу мати, по тому й батько, наближаючись до смерті, закликав сина, поклав золото йому й образа пречистої Богородиці і сказав: "Дитино улюблена! Це від усього маєтку нашого тільки десять літрів золота залишилося, а все вклав до рук Христові. Тепер же скажи мені: що собі хочеш залишити: чи це золото, чи Володарку нашу Богородицю і живительку твою?". Хлопець же поминув золото, взяв ікону Пречистої Богородиці, а золото вбогим віддати повелів: і віддано було й останнє добро жебракам. Відтак помер батько, і залишився хлопець убогий, і у великій бідності він пробував, страждаючи; в усі ж дні та ночі ходив на співи та молитви в церкву святої Богородиці. Почувши це, преподобний Іван подивувався чеснотливості та розуму того хлопця і полюбив його душею, і відтоді, як правдешний батько сиротам, мав турботу про того хлопця і гадав, яку б йому учинити милість. Якось закликав потай економа свого та й сказав йому: "Хочу тобі повісти певну річ, але дивись, щоб нікому не розповів". Економ пообіцяв берегти таємницю, котру скаже йому, і мовив патріярх: "Ходи візьми стару хартію і напиши на ній заповіта останньої волі того, що мав померти, нібито якогось мужа на ймення Теопемпта, і учини, ніби я і убогий той юнак є родичі щирі. І піди скажи тому юнакові таке: "Чи не відаєш, брате, що ти є патріярховим родичем, отож не належить тобі у бідності страждати". І покажи йому писання та й скажи: "Коли ти, дитино, соромишся явити себе патріярху, що родич ти йому ж, то я повім йому про тебе". Пішов, отож, економ, учинив за патріяршим повелінням: написав писання на старій хартії і, прикликавши хлопця, показав йому, нібито було то писання батька його, в якому з"являється споріднення з патріярхом. Хлопець прочитав, порадів, одначе соромився, що вельми вбогий і в лихе рубище одягнений, і молив економа, щоб сказав про нього патріярхові. Пішов відтак економ до святого звістити йому. І мовив святий: "Скажи хлопцеві: так говорить патріярх: "Пам"ятаю, що дядько мав сина, але в лице не знав його". Добре-бо вчиниш, коли приведеш хлопця до мене, принесеш і писання зі собою". Пішов, отож, економ і привів юнака й показав писання преподобному. Він-бо обійняв люб"язно хлопця і сказав: "Добре, що прийшов ти, сину мого дядька". Дав відтак йому добра багато і купив хоромину, і все на потребу, і з"єднав його з дівчиною доброродною, а невдовзі подбав учинити його багатим, і славним, і чесним, щоб здійснилося мовлене у псалмах: "Та не бачив я праведного, щоб опущений був, ні нащадків його, щоб хліба просили".
Був же святий Іван і до хворих вельми милостивий, їм-бо часто сам служив і сидів біля вмираючих, допомагаючи їм своїми молитвами при відході їхньому, а за вмерлих сам часто здійснював Божественну літургію і казав, що Божественна літургія, здійснена за вмерлих, вельми душам допомагає. Розповідав, що сталася невдовзі на Кипрі така річ:
"Був, — сказав, — у Персиді один полонянин із Кипру, якого тримали в тяжких вузах, про нього звіщено батькам його, котрі жили в Кипрі, що вже помер. І плакали по ньому як по вмерлому, і почали чинити пам"ять тричі на рік, приносячи за душу його дари до церкви на здійснення божественної служби. Коли ж минуло чотири літа, втік із вуз та з полону син їхній і прийшов додому. Побачивши його, здивувалися батьки, гадали, що з мертвих постав. Раділи ж на звільнення його й оповіли йому, що тричі на рік пам"ять про нього чинили. Запитав син: "В які дні чинили пам"ять?" Вони ж сказали, що в день Богоявлення, і Пасхи, і П"ятдесятниці. Він же, те почувши, згадав і повідав, що в ті дні, каже, "приходив якийсь муж до мене у темницю зі свічкою, і спадали кайдани із ніг моїх, і ставав вільний". В інші ж дні, як в"язень, знову бував триманий у кайданах".
Мав блаженний Іван більше інших засторогу, щоб нікого не осуджувати, коли в когось буде зогрішення, а найбільше іноків, оскільки раз зогрішив у тому, а відтоді ніколи не осуджував іноків. А трапилась йому така річ: юний інок ходив якісь дні Олександрією, маючи зі собою юну дівчину, вельми гарну. Це бачачи, деякі спокусилися, гадаючи, що заради гріха водить її із собою, і звістили святому патріярхові Івану. Він же тоді обох повелів схопити і, бивши міцно, в темниці осібно їх зачинити. Коли настала ніч, явився уві сні патріярхові той інок, показуючи йому плечі свої, вельми поранені від немилосердного биття, і сказав йому: "Чи ж догідно тобі це є, владико? Чи ж так навчався ти від апостола пасти стадо Христове не принукою, а волею? Пойми мені віру: зваблений ти як людина", — це мовивши, відійшов од нього. Патріярх же прокинувся від сну, розмірковував бачене і пізнав прогрішення своє; сидячи на одрі, печалився та нарікав. Коли ж настав ранок, повелів привести того юнака, бажаючи бачити його, чи подібний до того, котрий явився у видінні. І прийшов інок із натугою великою — не міг-бо рухати собою від численних ран. Коли ж уздрів його патріярх, то став ніби мертвий, не мігши й слова проказати. По часі отямився і просив інока, аби стягнув одежу свою й показав плечі, щоб побачити, чи так він поранений, як це уві сні його бачив. Ледве впрошений був інок, почав стягати одежу свою. Випадково ж відкрилися сокровенні місця його тіла, і всі побачили, що він євнух, але оскільки юний іще був, ніхто не міг того пізнати. Побачив патріярх тіло його, ранами посічене, пожалів про це вельми й послав за тими, котрі оббрехали інока, і від Церкви їх відлучив на три роки, в інока ж прощення просив, кажучи: "Прости мені, брате, оскільки в невіданні це учинив — зогрішив перед Богом і тобою, однак не належить тобі безпечно в місті із дівицею пробувати, щоб не зваблювалися мирські, адже носиш іночого образа". Тоді інок із великим смиренням почав говорити: "Віру мені йми, владико, що не брехню, а істину кажу тобі. Перед цим, коли був я в Газі і йшов поклонитися гробові святих мучеників Кира та Івана, зустріла мене ця дівчина ввечері і, припаши до ніг моїх, зі слізьми молила мене, щоб не заборонив їй іти зі мною; я ж бо відкинув її та й утік.
Вона ж, ідучи вслід за мною, сказала: "Заклинаю тебе Богом Авраамовим, котрий прийшов спасти грішників і який хоче судити живих та мертвих, не залиш мене". Це почувши, я сказав до неї: "Пощо так заклинаєш мене, дівице?" Вона ж, ридаючи, відповіла мені: "Я є жидівка і бажаю полишити лиху батьківську віру та й стати християнкою. Молю ж бо тебе: не покинь мене, отче, але спаси душу, яка хоче у Христа вірити". Це почувши, я побоявся суду Божого і, взявши її із собою, навчав її святої віри. Коли ж прийшли до гробу святих мучеників, я хрестив її в церкві і ходив із нею в простоті серця, доки мав увести її до дівочого монастиря". Патріярх же почув те, зітхнув і мовить: "Скільки має Бог таємних рабів своїх, ми ж, окаянні, не знаємо", — і повідав перед усіма видіння, яке вночі щодо нього бачив. Узяв відтак сто золотників і давав тому юнакові, але той не захотів узяти жодного, говорячи: "Коли інок вірує, що Бог за нього дбає, то не вимагає золота; коли ж золото любить, то не вірує, що Бог є". Це сказав, поклонився патріярхові і відійшов.
Відтоді блаженний Іван більше почав пошановувати добрих іноків і тих, про яких гадали, що вони лихі, і влаштував монастиря для зупинки мандрівним ченцям, і на осторозі тримав себе щодо осуду. Повчав же і овець своїх добрий пастир, щоб не дерзали осуджувати нікого, хоч би й дізналися про чиєсь зогрішення, однак аби свої гріхи бачили, а не чужі. І коли трапилося в Олександрії одному юнакові з інокинею втекти до Константинополя і всі їх осуджували, кажучи: "Дві душі погубив той: і свою, і тієї інокині, а ще й звабу всім учинив, написанобо є: "Горе тому, від кого спокуса приходить!" Тоді святий Іван казав до них: "О діти, перестаньте осуджувати, оскільки і ви подвійним гріхом повинні є: перший гріх, що Божу переступаєте заповідь, осуджуючи грішника, писано-бо є: "Тому не судіть передчасно нічого"; другий гріх, що клепаєте на брата, не знаючи, чи зогрішає він досі, чи вже покаявся". І розповів їм таку повість.
У місті Тирі ходив вулицями один інок. Побачила його блудниця, котра була в тому місті звісна всім, на ймення Порфирія, і почала гукати інокові вслід: "Спаси мене, отче, як і Христос урятував блудницю". Він-бо, людський сором за ніщо взявши, каже до неї: "Йди за мною!" — і, взявши її за руку, вивів із міста — всі це бачили. Пройшла чутка по цілому місту, що чернець пойняв собі за жінку блудницю Порфирію. Коли ж вів її до жіночого монастиря, знайшла Порфирія на дорозі покинуте маля і взяла його собі, аби виховати замість сина. Через деякий час трапилося бути деяким людям мирським у тому краю, де жили старець та Порфирія. І, побачивши, що має дитину, сказали їй із докукою: "Добре дитя народила ти, Порфиріє!" І, повернувшись, неславили всюди, що Порфирія народила дитя від ченця. "І ми своїми очима бачили його, і вельми подібне є до ченця". Коли ж провидів старець кончину свою і до Господа відхід, сказав до Пелагії (так-бо перейменував її в іночому образі): "Ходімо, — каже, — в Тир, оскільки маю там якусь потребу, хочу ж бо, щоб і ти зі мною пішла". Вона ж, не можучи ослухатися його, пішла за ним. І прийшли до міста, ведучи зі собою й дитя, яке вже сім років мало. Коли ж у місто ввійшли, розболівся старець, і прийшли численні громадяни навістити його. І каже до них: "Принесіть мені кадильницю". І принесли йому. Він-бо жарини із кадильниці висипав на тіло своє і тримав їх, доки не погасли, але не опалив жар ані тіла, ані одежі його. І сказав старець: "Благословен Бог, Який колись зберіг неопалиму вогнем купину, Той мені свідок: так само, як жар не опалив тіла мого, ані торкнувся вогонь одежі моєї, так і я не пізнав плотського гріха, відколи народився". І, це сказавши, віддав душу свою Господу, — всі, це бачивши, чудувалися і прославляли Бога, що має потаємних рабів своїх.
Розповідаючи цю повість людям, святий Іван навчав їх, кажучи: "Отож, братіє і діти, не бувайте скорі до осуду, не раз бачимо гріха грішникового, а покаяння його, таємно твореного, не знаємо".
Так той пастир навчав словесних овець і управляв Христовою Церквою. Повстали ж перси на ту країну, і потреба настала відпливти йому кораблем до Константинограду — послухав-бо Того, Котрий сказав: "А коли вас будуть переслідувати в одному місці, утікайте до іншого". І тоді із Олександрії відплив, і дорогою запав у хворобу й побачив якогось мужа, що явився йому — тримав той золотого скипетра і сказав: "Цар царів кличе тебе до Себе!" Від цього пізнав святий, що вже наблизився кінець його. Приплив-бо до Кипру, де була його вітчизна, і не міг рушити в подальшу дорогу, тож зайшов у місто своє Аматунт і з миром відійшов. Умираючи ж, сказав: "Дякую тобі, Господи Боже мій, що Твоє Тобі сподобив принести мені і що від світового добра нічого мені не залишилося, тільки третя частина срібляника, але й те повеліваю, хай буде віддано жебракам. А коли поставлений був єпископом Олександрійським, знайшов у моїй єпископії близько восьми тисяч літрів золота від приносів боголюбних, більше десяти тисяч літрів зібрав — і все віддав Христові, Йому ж бо й душу свою віддаю тепер". Похований був блаженний у тому ж рідному своєму місті, у молитовнім домі чудотворця Тихона, поміж двох тіл якихось єпископів, що вкупі лежали, але коли хотіли покласти з ними святого Івана, тіла оті, ніби живі, розсунулися, розділившись одне від одного, а поміж себе дали місце Івановому тілові. Це чудо всі, хто там був, на очі бачили і, дивуючись, прославляли Бога.
Не належить і цього чуда замовчати, що учинилося після його поховання. Одна жінка упала в тяжкий гріх і цього не могла сповідати духовному отцеві через сором. Прийшла із вірою до святого Івана, який ще був живий, але вже хворий і при смерті, упала в ноги його з численними слізьми і сказала із криком: "О преблаженний, я, чужинка, тяжкого гріха учинила, що у вуха людям увійти не може. Знаю-бо, що коли захочеш, можеш мені простити, каже-бо вам Господь: "І що на землі розв"яжете, те розв"язане буде на небі", а "кому гріхи простите — простяться їм". Блаженний-бо рече жінці: "Коли з вірою ти прийшла, то сповідай переді мною гріха". Відповіла жінка: "Не можу його, владико, сповідати, великий-бо сором утримує мене". Каже їй преподобний: "Коли соромишся виповісти вустами, то йди напиши на хартії і принеси до мене". Вона ж каже: "І цього не можу учинити". Говорить їй святий: "Напиши і запечатай, і дай мені". Написала ж свого гріха жінка і закляла його ні відкривати, ні читати того писання. Взяв-бо Іван писання, а на п"ятий день помер, про писання ж нікому не повідав, а жінки тоді не було в місті. На завтра прийшла жінка у місто, вже після поховання його, і, довідавшись, що помер патріярх і вже похований, застогнала (гадала-бо, що після смерті його інші, взявши, прочитають гріха її) і, прийшовши на гріб святого, як до живого, закричала, кажучи: "О чоловіче Божий, тобі самому не дерзнула сповідати гріха свого, а це тепер перед усіма викритий буде. О коли б не подавала тобі тієї хартії з моїми гріхами! Горе мені, окаянній, яка хотіла позбутися сорому, а в більший сором прийшла і всім у наругу я є, замість цільби огудну прийняла я рану! Але не відступлю від гробу твого, угодниче Божий, доки не звістиш мені, де ти дів писання моє; не помер — бо ти, але й тепер живеш". Так кричала й пробула три дні біля гробу Іванового, третьої ж ночі вийшов святий Іван із гробу свого явно із двома єпископами, що лежали із ним, і сказав тій, що плакала: "О жінко! Доки не дасі мені спокою, та ж бо ризи наші омочуєш слізьми!" І, сказавши це, подав їй запечатану хартію, кажучи: "Прийми своє писання і, відкривши, поглянь!" — і знову відійшли у місця свої. Жінка, тримаючи хартію, побачила печатку свою цілу і, відкривши, уздріла писання своє затерте, а натомість написане інше, таке: "Заради Івана, раба Мого, стерто гріха твого". Пораділа жінка великою радістю, взявши чудовне відпущення гріхів своїх, і повернулася додому, славлячи і хвалячи Бога, і величаючи угодника Його, святого Івана Милостивого. Його ж молитвами нехай і нам явить Господь милість свою і нехай зітре усі гріхи наші, щоб записав нас у книги життя навіки віків. Амінь.
Преподобний Нил родом був із Константинополя, дістав добре виховання, усі книжні прийшов учення і був у словах майстерним ритором. Ставши дорослим, одруживсь із чесною жінкою і з нею двох дітей народив, чоловічої статі і жіночої. Через славну доброродність свою і велику премудрість поставлений був єпархом міським у царство Маврикієве, і жив боговгодно у великому благочесті та чесноті. Роздивившись марноту світу цього, що у злі лежить: нічого-бо немає в ньому постійного, нічого праведного та вічного, але все розтлінне, і неправди наповнене, і тимчасове — захотів шукати вічного життя, а в ньому істинні й нескінченні веселощі і безконечне добро. Переконав і супряжницю свою, аби зволила до тієї доброї пропозиції: передусім маєтки свої всі убогим роздали, тоді рабам і рабиням свободу дали, по тому розділили дітей поміж себе: дружина його узяла собі дочку, а він — сина, ім"я ж синові було Теодул, — і вийшли із Константинграда, покинувши світ і все, що у світі. Дружина — бо із дочкою пішла в Єгипет і там, в один монастир дівочий увійшовши, прийняла іноче життя і в ньому добре провадила дні свої, служачи Господеві. А блаженний Нил із сином Теодулом пішов на Синайську гору і поселивсь із святими отцями в пустелі, прийнявши їхній образ і наслідував їхнє життя, постячи і подвиги чинячи, неспанню ж та молитві віддаючись й умертвлюючи себе іночими різноманітними працями. Коли так він іночив, був нахід варварів на ту пустелю, що раптово, як дикії звірі, напавши, багатьох святих отців убили, інших — бо полонили, із ними ж і сина Нилового Теодула в полон відвели — по ньому ж бо Нил гірко ридав, а найбільше, коли почув, що в жертву має бути варварами заколений, як пишеться в "Слові" його, але Бог зберіг Теодула живим і цілим, бо єпископ міста Єлюзи викупив його від варварів і клириком до служби церковної приставив. Довідавшися про це, Нил пішов сам до Єлюзійського міста і був прийнятий од того єпископа чесно, що й пресвітером його висвятив, хоча Нил і не хотів, і просив його пробувати зі собою. Не бажав, однак, блаженний Нил там пробувати, але хотів знову відійти у Синай. Дав йому єпископ сина його і з миром їх відпустив. Прийшов-бо знову блаженний Нил із сином на попереднє своє пробування в Синай, прожив літа достатні і численні пістницькі "Слова", премудрості й користі наповнені, склав, написав епістолії та главизни всілякі та й перейшов до Господа.
ebooksa