Житія Святих - Листопад

Прийнявши ж царську владу, Лев-вірменин спершу благовірним і тихим з"являв себе, доки укріпився на царстві і зібрав злочестю своєму посібників. Тоді почав гудити святі ікони й докоряти тим, котрі пошановують їх, нерозумними таких називаючи. Викрив патріярх його злочестя і змагався із ним, покликаючись на писання про святі ікони, але нічого не досяг, тільки на більшу ярість підняв безумного царя, котрий тоді скликав відомих священиків та іноків, і патріярха ж із ними вкупі, і блаженного Теодора покликав, відтак явно відкрив їм . злобу свою, огуджуючи й докоряючи тим, хто чесні ікони пошановував; похваляв же тих, котрі знищували іконне поклоніння, і говорив: "Чи ж не закон давній, перстом Божим написаний, заповідав не служити ділу рук людських: "Не сотвори, — казав, — кумира ані жодного подіб"я". Не належить-бо поклонятися іконам, бо їх рука людська творить, як не може хтось на іконах написати Неописанного і на дошках у лікоть уміщати Невмістимого, і Божим іменем називати фарбою зображеного". Святі отці марнотним його словам усяко суперечили, огудні слова його відкидаючи й кажучи: "Коли закон, Мойсеєм даний, цілковито утримаємо, то марна буде християнська віра наша, марне і проповідання апостольське, марне і всіх святих отців божественне передання буде. І саме Владичне воплочення (про що й казати страшно) відкинено буде, ним-бо пізнали ми людський його образ, і честь іконну прийняли, пошановуючи в іконах того, котрий є зображений". Так говорив святий преподобний Теодор, що добре знав усе старе й нове Писання; дерзновенно ж мовив до царя: "Звідкіля до тебе, о царю, цей умисел прийшов, щоб Христовий зневажити образ і щоб таке єретичне повеління вносити у святу Церкву і роздирати ризу її, зіткану від небесної благодаті та апостольського й отчого учення? Чи від Старого Закону мудруєш, йому ж бо вчинила кінця Нова Благодать, яка з Ісусом Христом прийшла. Коли ж належить зберігати Старий Закон, якого ви тримаєтеся, то й обрізування, і суботствувати та інше, в ньому записане, належить чинити. Не можеш хіба ти цього зрозуміти, царю, що закон даний був на час одному лише народові, котрий вийшов з Єгипту, але зникла тінь явленої благодаті, та й сам Закон не скрізь те зберігає, що повелів. Повелів був не чинити подіб"я і не служити ділу рук людських, а подіб"я херувимів над кивотом поставив, а чи не були ті херувими ділом рук людських? Однак усі їх пошановували. В Новій же Благодаті сам Господь лице своє на обрусі зобразив і Авгарю подав. Його Авгар торкнувся і дістав зцілення довгочасної своєї хвороби. По тому святий Лука, Господній апостол та єванге лист, своїми руками зобразив подіб"я Матері Господньої і останньому родові залишив. Також явлений у Фінікії нерукотворний образ Спасів дивні й численні чудеса учинив. І інші чуда, які творяться святими образами, чи не світліше сонця з"являють те, що гідну честь їм належить воздавати?". Цар-бо, не слухаючи слів преподобного, рече: "Не хочу я невидиме і невсяжне Божество зображати фарбами". Відповів Теодор: "Не ми, о царю, Божество описуємо, але Неописанне це сповідуємо й віримо в Нього. Зображаємо прийняту від нас плоть Сина Божого іконним писанням і їй поклоняємося і пошановуємо її". І багато преподобний отець від божественного Писання і від отецьких передань говорив і царську облуду викривав. Цар же ярості наповнився і мовить преподобному із гнівом: "Знаю, що ти завжди незмисленне говориш і сварливе, горде ж і всім супротивне. І тепер прийшов ти злословити й гудити мене, промовляючи не як до царя, а як до котрогось із простих, — за це заслужив ти численних мук. Але ще помилую тебе, доки певніше явиться правдивим наше мудрування. А коли й по тому не покоришся, приймеш належну безумству та упірності своїй кару".

Преподобні отці відтак нічого іншого не захотіли мовити цареві, кажучи подумки: "Навіщо говоримо це розпутній душі, яка не хоче зцілитися?" Блаженний-бо Теодор узяв духовного меча і так промовив йому: "Зрозумій-бо, о царю, і втям, що не твоє [діло] є церковні повеління роздивлятися і спитувати, твоїй владі належить мирські речі розмірковувати й управляти, церковні ж справи святителям та навчителям церковним належать, тобі ж тільки наслідувати і повинуватися є повелено. Так каже апостол: "Поставив Бог у Церкві, першими — апостолів, другими — пророків, третіми — учителів", а не царів". Цар же рече до преподобного: "Чи ти ж бо проженеш мене із Церкви?" Відповів преподобний: "Не я, а слово божественних апостолів і передання святих отців проженуть: "Якби ... ангел із неба благовістив нам те, що святій вірі супротивно, — нехай буде проклятий". Коли хочеш усередині Церкви Христової бути з нами, які поклоняються іконі Христовій, то послідуй в усьому патріярху, а з ним сущому чесному собору". Це почувши, цар більше ярості наповнився і прогнав усіх від себе із безчестям.

Вийшли ж від царя прогнані преподобні отці вкупі із патріярхом, обступили блаженного Теодора, вустами, водночас і душами, похваляючи його, бо великим благорозум"ям та мужністю супротивився мучителю і сильно поганьбив його, дерзновенно викривши його злочестя. Коли простували вони додому, вийшло від міського єпарха таке слово, щоб ніхто не бесідував і не розпитував про віру, але хай усі творять тільки цареве передання, — так повелів цар. Дійшли послані із тим словом і до блаженного Теодора, він-бо, відповідаючи, сказав до них: "Чи ж праведно вас слухати більше, аніж Бога, самі розсудіте! Ліпше язику моєму відрізаному бути, аніж мовчати і не допомагати істинній вірі".

Навчав усіх преподобний без сумніву тримати благочестиву віру, одних до себе закликаючи, а до інших сам приходив, до тих писання посилаючи і підкріплюючи тих, хто знемагав душею. До патріярха часто приходив, добрим йому дорадником буваючи і втішаючи його, оскільки бачив його скорботного, та й душею той болів, і казав йому: "Не печалься, отче, вірний є Господь не покинути нас і не попустити спокуси вище сили нашої, ані потерпить, аби злоба ця до кінця була. Коли ж і підійме ворог бран на Церкву, то помалу болість його на голову йому повернеться. Знай слово Господнє, що говорить: "Бо мусять спокуси прийти, але горе людині, що від неї приходить спокуса". Від днів-бо святих апостолів аж дотепер скільки єресей двигнули на Церкву люди, розпутні розумом, і скільки постраждало від них із тих святих отців, що перед нами були. Але Церква непереборна лишається, а постраждалі світлопрославлені та вінчані є. Єретики ж прийняли за ділами своїми". Це почувши, патріярх, а з ним і увесь собор укріпились і дбали всі скорботи терпіти за благочестя, а злочестю покоритися не зволяли.

По тому малий час минув і скинутий був святіший патріярх Никифор із престолу свого від злочестивого царя і прогнаний із Царгорода, також і всі православні архиєреї засуджені були до ув"язнення. Тоді бачене було страшне і жахливе видовище, що чинили іконоборці: святі ікони одні безчесно на землю кидали, інші вогню віддавали, ще інші нечистотами обмазували та й іншого багато зла творили. Преподобний же Теодор, бачачи таке злодіяння, гірко стогнав і дивувався Божому довготерпінню, навіть плакав, кажучи: "Як земля носить таке беззаконня!" Одначе не бажав у тайні Богопошановувачем бути і мовчки на таку біду плакати. Повелів братії своїй, а настало свято неділі Вайї, взяти до рук святі ікони й навколо монастиря ходити, підносячи їх догори і співаючи велеголосно: "Пречистому Твоєму образу поклоняємося, Благий", — та інші переможні пісні Христові посилаючи. Довідався про це цар, відтак послав до святого, погрожуючи йому й забороняючи, щоб перестав чинити таке діло. Коли ж не перестане, то хай знає, що ув"язнення, і рани, і смерть належать йому. Святий же не тільки не перестав, але й більше дерзав, велеголосно всіх навчаючи й наказуючи триматися благочестивої віри і належну честь іконам воздавати. Побачив цар, що неможливо ані ласками, ані забороною припинити дерзновення та ревність преподобного Теодора, на ув"язнення засудив його. Преподобний же закликав до себе всіх учнів своїх і, достатньо повчивши їх, рече: "Тепер, братіє, кожен із вас, спасаючи, нехай спасе душу свою, оскільки час лютий настав". Відтак, печалячись і плачучи, залишив братію, яка ридала за ним, і, всівши до корабля, відвезений був до Аполлонії та й зачинений у темниці в місті, названому Месопа. Однак і там навчав благовір"я, до одних вустами говорячи, до інших писання посилаючи, і не переставав писати із темниці про благочестя до багатьох. Дійшло писання його й до самого царя — він-бо тоді послав такого собі Микиту, Олексієвого сина, повеліваючи відвести святого на дальнє місце, що звалося Вонита, і там, у темниці зачинивши, твердо стерегти його, щоб ані до кого не бесідував ніколи, ані не писав чогось про пошанування ікон. Прийшов-бо Микита до преподобного, звістив йому волю царську. Той же відповів: "Переміну таку з місця на місце я з радістю прийму, оскільки немає мені в цьому житті правдешнього мого місця, отож куди переведений буду, там і моє буде, Боже-бо скрізь є, а мовчати мені й не навчати правдивої віри неможливо, не послухаю вас у тому і заборон ваших не злякаюся".

Переведений був святий на згадане місце і в темниці був зачинений — так само сповідував там православ"я. Довідався цар, що Теодор ні в чому волі його не покоряється, розпалився великим гнівом і того-таки Микиту послав, повеліваючи люті рани накласти преподобному. Прийшов-бо Микита звістити преподобному цареве повеління, а преподобний тоді зі словом почав стягувати із себе одежу, кажучи: "Цього я здавна бажаю, нехай за святі ікони поранений буду!" — і дав плоть свою на биття. Микита ж доброноровний і милостивий був, і побачив плоть його оголену, яку великий труд та піст до кінця висушили, зворушився душею і не дерзнув торкнутися до нього, боявся-бо Бога й відійшов, не принісши зла святому анітрохи.

Святий-бо ненастанно добре учення своє поширював, бо і сторожа його соромилася і не могла заборонити йому, хоч і повелено було їй під загрозою, щоб не дозволяла Теодорові навчати будь-кого православ"я. Писав до учнів своїх, по землі розкиданих, про них найбільше турбувався, наказуючи, щоб безбоязною душею зберегли сповідання віри, хоча й тисячею лютостей і постраждають, і нагадуючи їм, "що страждання теперішнього часу нічого не варті супроти тієї слави, що має з"явитися в нас", тож дістануть її всі, хто добре терпить. Писав і до святіших патріярхів, і до патріярха старого Риму, і до Єрусалимського, і Олександрійського, звіщаючи докладно, як святі ікони у Візантії поганьблені були, а правовірні в ув"язненні й темницях перебувають, істина ж брехнею пожерта, і молив їх допомогти з Богом православній вірі. Приходили багато хто до преподобного, який у темниці сидів, щоб послухати солодких учень, які бували від нього, і поверталися із великою користю.

Якось трапилось одному клирику Азійської церкви, йдучи мимо, відвідати святого. Той клирик, послухавши його вчення про православну віру, відкинув потому іконоборчу єресь і поклонився святим іконам. Повернувсь у свій дім і не захотів мати спілкування зі своїм єпископом, який був єретиком. Відтак іншого клирика, друга свого, переконав і до православ"я привів, а від єретичного спілкування відвернув. Єпископ же довідався, що Теодор є винуватцем того перемінення його клириків, звістив про те своїм писанням цареві, скаржачись на Теодора. Цар тоді послав до азійського воєводи, щоб обклав Теодора лютими ранами. Воєвода ж послав одного із спідручних своїх, повеліваючи, щоб дав Теодору п"ятдесят ран. Той-бо прийшов, а коли звістив блаженному причину приходу свого, Теодор тоді зняв пояса й одежу відклав, і подав плечі свої на рани, кажучи: "Солодко мені є з цими ранами і саме тіло покласти, щоб швидко голою душею відійти до бажаного Господа". Той же засоромився святого, поклонився йому, просячи прощення, і відійшов. Відтак інший посланець, на ймення Анастасій, лютий вельми й немилостивий, прийшов і своїми руками бив святого, доста ран завдав йому і в темному місці зачинив, також учня його, на ймення Миколай, що завше слідував за отцем своїм і страстей його причасником був, і того бив, і з ним зачинив. Наказав сторожі, щоб міцно в ущемленні тримали їх, та й відійшов. Яку скорботу перетерпів у темному тому затворі преподобний, вимовити годі, плоть-бо його, від посту і труду іночого зменшена, такі прийнявши рани, загнила і засмерділася. Ще-бо й темниця та була тісна й повна всілякої нужі, й нечистоти, і пороху; взимку від холоду замерзав, бо не мав потрібної одежі, а тільки лихе якесь рубище, вліті від спеки знемагав, бо не прохолоджував вітер того місця нізвідки. Бліх же та іншого живого непотребу й малого гада безліч була невимірна, що їх темниця ота мала; ще-бо й сторожа, прийнявши наказа з погрозою, жорстока й немилосердна зробилася, докуку чинила йому й докоряла, називаючи незмисленним і ворогом цареві. Закидали через віконце йому та учневі його малу скибку хліба й тохи води подавали, і то не завжди, але через день чи два, іноді через багато днів, — так їх морили голодом та спрагою. І сказав отець до учня: "Бачу, дитино, що люди ці не тільки численними ранами і нужденною цією темницею, але голодом та спрагою хочуть нас заморити. Але покладімо на Бога надію, бо не тільки хлібом, але іншим якимось ліпшим харчем знає Він, як нас прохарчувати. Його ж знаком усе дихання тримається, мені хай буде відтепер причащання Господнього Тіла для душі й тіла їжею (мав-бо преподобний скрізь із собою якусь частку животворящого Тіла, напоєного Кров"ю Христа Господа, яке залишав, щоб здійснювати божественне таїнство, коли можливо йому було), цим тільки, — каже, — нехай причащуся я, іншого нічого не ївши, тобі одному нехай буде хліб, який обом нам подається, і вода також — вельми-бо мало, як бачиш, подають, ледве стане тобі одному для живлення тіла — хай би ти живий залишився і звістив про мій відхід братії, коли буде така Божа воля померти мені в цій нужденній тісноті".

По достатньому часі Той, що насичує все живе доброзволенням, не зневажив угодника Свого, котрий превеликим голодом знурювався, але помислив про нього так. Один вельможа царевий ішов там мимо, довідався все про святого, яке ущемлення терпить і голод, йому-бо прихилив Бог серце на милість, тож наказав він, щоб достатньо їжі подавали святому та учневі його і щоб не утискали їх більше, але щоб трохи відрадніше дали їм жити. І так доброзволенням Божим од численних тих скорбот на певний час трохи звільнилися, укріпилися тілом, одначе блаженний отець боровся із багатьма бідами, оскільки шлунок у нього не був здоровий і багато недуг охопило його.

Пробув же в темниці більше трьох років, скорботний хліб од сторожі приймаючи та й то з докорами та докукою, — усе це із радістю терпів заради православ"я. Так вони пробували, і ще цілковито не одужали після болістей та скорбот, що їх мали, як знову судилося у лютіші впасти: невідь-звідки дійшла до рук цареві одна грамота блаженного Теодора, в якій написано було викриття царевого злочестя, а до вірних повчання щодо благочестя та православ"я. Цар-бо прочитав її, запалився більшою ярістю і послав одного немилосердного воєводу до Теодора, щоб показати йому грамоту й запитати, чи йому належить, та й бити його аж до останнього подиху. Воєвода прийшов, показав грамоту блаженному, він-бо по-правді повідав, що вона його, а не іншого. Тоді воєвода повелів спершу учня його Миколая, голого простерши, бити, оскільки той писав те послання від імені Теодора, по тому й преподобного Теодора, роздягши, бив немилосердно і все тіло його поранив, ледве не перебивши й самих кісток. Залишив його ледве живого, відтак знову до учня Миколая перейшов, злещуючи його й погрожуючи, щоб відкинувся від чесного поклоніння іконам. Знайшов його непохитного, знову бив його більше першого і залишив голого цілу ніч пробувати на холоді, щоб подвійно мучився від ран болями і від морозу стужею, був-бо тоді місяць лютий. Преподобний же Теодор від немилосердного биття запав у болість, яку годі витерпіти, і ніби мертвий лежав, ледве трохи дихати міг, ні їжі, ні питва не вживаючи. Побачив учень отця свого, що так ізнеміг, про себе не дбав, хоч і сам великою від ран недугою був охоплений, а турбувався про Теодорове зцілення. Воду-бо ячмінну, яку звуть птизана, випросив, пересохлого його язика змочував і трохи пиття подавав, що мертве оживлювало. Побачив, що той помалу приходить до життєвої сили, почав цілити інше, що гнило, тіло його: багато-бо частин тіла посиніло і загноїлося, а що непотрібно висіло, те він ножем відрізав і відкидав, щоб зручніше зцілювати плоть, котра залишилася. Коли ж преподобний трохи почав приходити до здоров"я, тоді він і учня свого лікував. Так вони страждали дев"ятнадцять днів, і ще від ран цілком не зцілилися, як прибув од царя інший посланець суворий і нелюдський — йому-бо повелено відвести Теодора з учнем його Миколаєм до Смирни. Той посланий був великий золотолюбець, тож гадав, що Теодор од тих, що приходять, золото бере, через це повелів обшукати в темниці всі щілини, стіни розкопати і землю винести — сподівався знайти золото. А нічого не знайшовши, почав чинити повелену йому злобу із примноженням. З докукою та штурханами вивів із темниці преподобного та його учня, віддав воїнам — і так у Смирну були поведені. Блаженний же, хоча мав силу тілесну на вичерпі, одначе, Богом укріплений, ішов із тими немилосердними воїнами, котрі вдень вели нещадно, а вночі ноги йому до дерева прив"язували; і так з натугою ледве дійшов до Смирни і відданий був мужу лихому і зловір"я наставникові. Від нього був зачинений у якусь низьку й темну хижу і пробував там, оглядаючи тільки одного Владику, Котрий усе бачить, Його ж лишень Самого у тих злопригодах маючи за утіху та Заступника. Зачинили з ним і учня його Миколая, і так укупі страждали блаженні раби Христові. Невдовзі знову вищезгаданий Анастасій немилосердний прийшов од царя, знову сто ран наклав преподобному та й відійшов, а преподобний усе це із подякою витерпів.

У той час царів небіж та однодумець був воєводою там, у країні Смирнеській; той утрапив у люту та невиліковну хворобу і був на останньому диханні. Один же із служебників, який належав до правовірних, згадав хворому про преподобного Теодора, що мав благодать од Бога цілити всілякі недуги. Він тоді послав до преподобного, просячи, щоб помолив про нього Бога і щоб звільнив його від смерті, яка наближалася. Преподобний же виповів посланцям: "Скажіть тому, що вас послав: так мовить Теодор: знай, що маєш відповідати у день відходу свого. Так зле прожив і стільки зла правовірним зробив; ти ж бо до інших багатьох своїх злоб приклав те, що і моїх іноків наділив незчисленними бідами, і вбив ти муками великого в чеснотах Тадея. Він же зі святими тепер радіє, а тебе хто вийме від муки вічної? Одначе хоч би при кончині покайся у злодіяннях своїх". Пішли посланці, всі слова Теодорові звістили хворому воєводі, він-бо вельми злякався, думаючи про все учинене зло, і послав знову до преподобного, просячи прощення, і пообіцяв прийняти православну віру, коли з ложа хвороби поставить його молитвами своїми. Преподобний же послав до нього ікону Пречистої Божої Матері, повеліваючи йому чесно мати її в себе проздовж усього життя свойого. Воєвода ж прийняв ту святу ікону, взяв із нею заразом відраду й хворобам, і почав приходити до здоров"я. Але невдовзі перейшов на попереднє зловір"я за порадою смирненського єпископа, котрий був єретиком; од нього ж прийняв єлей заради благословення, помазався ним, сподіваючись зажити більшого здоров"я. Після ж помазання відтак повернулася до нього давнішня хвороба. Довідавшись про те, преподобний провістив люту смерть грішникові, що і сталося невдовзі, бо зле викинув свою душу. Преподобний же Теодор у затворі страждав: півтора літа і більше у Смирні вузи терпів.

По тому і злочестивий цар Лев-вірменин зле помер — убитий був од своїх воїнів, а після нього прийняв царство Михаїл, прозваний Травлій, він же Валвос; той, хоча і зловірний був, одначе не гонив правовірних, але полишав кожному так вірити, як забажає. Він ото звільнив од вуз отців та ісповідників православ"я, і з темниць та вигнання відпущені були. Тоді й преподобний Теодор дістав полегшу стражданням своїм. І прийшли до нього деякі із давніх учнів його; серед них був Доротей, котрий здобув від дитинства свого чеснотливість, і Вісаріон, і Яків, Дометіян, також і Тимотей та інші численні — вони всі мали чесне життя, а до отця Теодора любов теплу й неодмінну. Прийшло-бо від царя у Смирну повеління, щоб і Теодор (як і інші) відпущений був додому. Учні ж узяли отця свого й повернулися з ним, веселячись. Перетерпів же блаженний у в"язницях ледве не сім літ, а перед цим від Константина, внука Копронимового, в Солуні п"ять років вузи відбув. Коли повертався блаженний з ув"язнення, всюди його правовірні з радістю зустрічали й намагалися прийняти до свого дому, щоб сподобитися благословення його та молитви і насолодитися солодкими його повчаннями. Пораділа ж уся Церква на Теодорове повернення, і всі догоджали йому, бо стільки за чесні ікони вистраждав і ученнями своїми всіх утверджував. Повертаючись, преподобний прибув до Халкедону побачити блаженного Теоктиста-інока, що здавна був пошанований магістріянським саном, і, втішившись із ним духовною бесідою, пішов одвідати святішого патріярха Никифора, співстраждальця свого, який був ув"язнений від злочестивого царя Лева-вірменина. І прийнятий був патріярхом люб"язно, вельми-бо порадів патріярх на прихід преподобного і давнішу скорботу свою від розлуки їхньої утішив тодішнім його приходом. Насолодилися достатньо духовними поміж себе бесідами, і пішов преподобний у Крискентієві місця, і там пришестям своїм багатьох звеселив та й користь подав. Знову звідтіля повернувся до патріярха, пішов із ним та іншими єпископами до царя переконувати його, щоб прийняв православ"я. Але той нерозумний був і Божих слів не навчений; не зважив на мовлене від святих тих отців, таке тільки мовив до них: "Я вам не забороняю чинити, що хочете, тільки в царському місті ікон поставляти не велю, але в інших місцях, де хто хоче, хай ставить їх у себе, я ж бо кланятись іконам не хочу". Коли це він безумно мовив, відійшли отці з Візантії, і поселився преподобний Теодор зі своїми учнями у Крискентієвих місцях.

Невдовзі почалися війни на греків від такого собі Томи, котрий бажав владу царську собі захопити. Змушений був святий знову ввійти за своєю братією у Царгород, а коли припинилися війни, знову відійшов звідти, не бажаючи жити серед люду, що був ушкоджений єрессю іконоборства. Вийшов отож із Царгорода, але не пішов у Крискентієві місця, але поселився в Акритовім Херонисі, де була церква святого Трифона, і там з учнями своїми провадив боговгідне у подвигах іноче життя. Проживши трохи з люб"язними друзями, підійшов до блаженної кончини своєї, маючи літ од народження шістдесят і сім. Перед кончиною своєю впав у тяжку недугу в листопаді місяці і вельми хворів шлунком. Пройшла звістка всюди про це, що блаженний Теодор хворіє і вже при смерті. Тоді можна було бачити багатьох, котрі приходили до нього: одні із царського міста, інші від інших навколишніх міст, святителі і старійшини багатьох монастирів та іноки старатливо сходилися, чи щоб почути бесід преподобного та словами його останніми насолодитися, чи хоча б побачити його, коли відходив до Бога. Коли б тільки наблизитися до нього, велику користь сподівалися собі з того дістати — був-бо дивний цей муж солодкий словом, премудрий розумом і чим тільки не прикрашений: тихий звичаєм, покірливий, негнівливий, смиренний та сповнений усіх чеснот. Хоча лежав блаженний на ложі і вельми знемагав, однаково для учнів, скільки можна було йому, корисно бесідував. Мало було чути тим, що стояли біля нього, тієї бесіди, оскільки язик йому від вогню хвороби просихав. Через те один зі скорописців близько сідав, слухав і записував те, що він казав. Отож усі, хто хоче довідатися, хай вникне в книгу блаженного і прочитає собі на користь. Коли бесідував преподобний, починало йому ставати легше, і полишали його болісті, і, вставши на ноги свої, ходити почав. І ввійшов до церкви у день недільний, звершив Божественну літургію і до братії подав повчальне слово і трапезу з ними прийняв. Також і вранці, листопада на шостий день, на пам"ять того, котрий є між святих, отця нашого Павла-сповідника, здійснив божественні таїнства в церкві і братію повчив, і на вечірньому співанні того дня був. А ввійшовши до келії, ліг на ложі і знову хворіти почав вельми. Хворів чотири дні, а п"ятого дня кінець болістям його настав, а початок безболісного життя. Коли наближався преподобний до відходу, зібралося до нього безліч братії і плакали за ним, як за отцем та вчителем своїм. Він-бо подивився на них, трохи просльозився і сказав: "Це, отці й братіє, прийшов кінець життя мого, всі-бо маємо випити спільну цю чашу, одні швидше, інші зачекавши, однаково не минемо того часу. Я ж бо відходжу шляхом, яким відходили батьки наші туди, де життя вічне, а передусім, де Бог і Господь, Иого-бо полюбила душа моя. Його ж бо від усього серця пожадав, Йому ж бо рабом називався, хоч і роботи не звершив. Ви ж, братіє і діти улюбленії, пробудьте в словах моїх, які передав я вам, тримаючи віру правдиву й життя доброчесне. Знайте, що не припиняв я звіщати вам слово Боже і в соборі, й наодинці. Тепер же старатливо молю вас: майте те в умах ваших і зберігайте його. Турботу маю щодо вас, отож слово бажаю воздати, тим і ви піклуйтеся, щоб непорочними звідси відійти. Я ж, коли знайду дерзновення перед Господом, обіцяюся молитися за вас, щоб на ліпше вівся завжди монастир ваш і щоб кожен із вас більшого досяг в чеснотах, маючи поміч Божу".

Це преподобний прорік й останнє цілування та прощання всім віддав, повелів учням узяти свічки в руки й почати відхідну пісню. Учні ж, довкола ставши, заспівали: Блаженні непорочні в дорозі, Що ходять законом Господнім.

А коли співали, прорекли ці слова: Я повік не забуду наказів твоїх, Бо ти ними мене оживляєш ...

Преподобний Теодор разом із тими словами віддав святу свою душу, яку прийняли ангели Божі і до престолу Владичного понесли, що звісно стало від правдивого свідчення преподобного Іларіона Далматського. Той-бо в день, коли помер блаженний Теодор, тобто одинадцятого числа, листопада місяця, на пам"ять святого мученика Мини, ходячи по саду, і працюючи, і співаючи Давидові псалми, почув якісь предивні голоси й невимовну прийняв добропахність. Чудувався і стояв, розглядаючись: звідкіля це воно? Зиркнувши в повітря, побачив велику множність чинів у білих ризах, які сяяли світлими лицями і сходили з небес із піснями назустріч якійсь чесній особі. Це побачивши, блаженний Іларіон упав на землю з великим жахом і почув, як хтось проказав до нього: "Це душа Теодорова, ігумена Студійського монастиря, який за святі ікони багато постраждав до крові і до кінця витерпів у скорботах. Тепер же покійний, торжествуючи, горі виходить до небесних сил, що його зустрічають". Те видіння блаженний Іларіон звістив і іншим чеснотливим отцям, назвав і день, і годину, видіння коли було, і за часом довідалися, що тоді переставився достохвальний Теодор Студійський і перейшов із землі на небо.

Багато чудес преподобний отець наш Теодор і в житті своєму, і після кончини учинив, з них трохи згадаємо для користі.

Такий собі Леон, що гостив подорожніх, коли йшов преподобний Теодор із ув"язнення, прихистив його в домі своїм. Невдовзі той Леон привів наречену синові своєму за жінку, і мали одружитися. Раптово запала наречена в люту недугу й лежала в гарячці, що всі засумнівалися, чи й житиме. Леон же послав до преподобного, звіщаючи, що трапилося, й молячи, щоб допоміг їм своїми молитвами. Преподобний же благословив єлей, послав до Леона, повеліваючи памазати ним хвору. Коли це зробили, тоді встала наречена здорова, ніби ніколи не хворіла. Той-таки Леон якось у потребі рушив сам у далеке село, зустрів у дорозі звіра рися, який, побачивши Леона, кинувся на нього, бажаючи з нього їжу собі вчинити. Леон же прикликав велеголосно ім"я преподобного отця Теодора, і тоді звір, почувши ім"я святого, став і поник долі, з дороги звернув і кинувся тікати. Леон же залишився неушкоджений од звіра й пішов у дорогу свою.

Одна жінка, яка страждала від духа нечистого, була приведена до преподобного. І такий лютий був дух, який мучив її, що сама свою плоть терзала і їла, не відчуваючи болю. Преподобний же, побачивши таке її страждання, зворушився щодо неї і вчинив знамення хресне своєю рукою на голові її і прочитав над нею заборонну молитву. І тоді дух нечистий вийшов з неї та й утік, прогнаний молитвою преподобного.

Друга жінка була з вельмож, вона блаженному Софронію, ігумену, після смерті преподобного Теодора повідала таку річ. "Була, — каже, — пожежа якось у домі моїм, його ж бо довкіл обхопив вогонь; усе, що в ньому, із шумом горіло, і годі було ані залиттям водою, ані якимось іншим чином здолати велике полум"я. Я ж у вельми великій була скорботі та печалі і не знала, що чинити. Згадала послання преподобного Теодора, яке було в мене, його невдовзі перед тим написав до мене преподобний. І запала мені думка вкинути його у вогонь. Може, засоромиться вогонь писання, накресленого його рукою святою, і зменшить трохи полум"я своє. І учинила, як намислила: кинула грамоту оту на великий вогонь і мовила таке: "Святий Теодоре, допоможи мені, котра є рабою твоєю, в біді". І в тій хвилі побачила люту ту силу вогненну знеможену й погаслу, і димом повилася вона". Отак призвання імені того Божого угодника багато може.