Виголошення лоту 49

— Історичний Шекспір, — пробурчав один з аспірантів крізь густу бороду, відкриваючи ще одну пляшку. — Історичний Маркс. Історичний Ісус.

— Він має рацію, — знизав плечима Бортц, — вони мертві. Що від них зосталося?

— Слова.

— Наведіть якісь їхні слова, — сказав Бортц, — про які ми могли б поговорити.

— «Не ввартувати тих священним юрмищем зірок, — процитувала Едіпа, — Хто раз хоч стрічу мав із Тристеро». «Трагедія кур’єра», Дія IV, Сцена 8.

Бортц глипнув на неї.

— А як, — запитав він, — ви потрапили до бібліотеки Ватикану?

Едіпа показала йому той рядок у книжці з м’якою обкладинкою. Бортц, не відриваючи погляду від сторінки, намацав ще пляшку.

— Боже мій, — сказав він, — вони зробили піратську копію нашого з Верфінґером видання, нас бавдлеризували[179] навпаки, чи щось таке. — Він перегорнув сторінки на початок, щоб подивитися, хто редагував його видання Верфінґера. — Посоромилися підписуватися! Чортівня! Треба написати видавцям. «К. да Чинґадо та Кампані[180]»? Ви колись чули про них? Із Нью-Йорка. — Він проглянув декілька сторінок проти сонця. — Офсетний друк. — Уткнувся носом у текст. — Друкарські помилки! Фу — халтура! — Він впустив книжку на траву і з огидою подивився на неї. — І як же вони потрапили до Ватикану?

— А що у Ватикані? — спитала Едіпа.

— Порнографічна версія «Трагедії кур’єра». Я не бачив її до 61-го, бо інакше б зробив примітку у моєму старому виданні.

— А та, що я бачила у «Театрі Танка», вона не порнографічна?

— Постановка Ренді Дріблетта? Ні, думаю, то була звичайна, цнотлива. — Він сумно подивився повз неї у небесну просторінь. — Він був винятково моральною людиною. Він не відчував жодної відповідальності щодо слова, це правда; однак він завжди був надзвичайно правдивий щодо невидимих матерій, які оточують п’єсу, щодо її духу. Якби хтось і міг викликати потрібного вам історичного Верфінґера, то це був би саме Ренді. Ніхто з тих, кого я знав, не був такий близький до автора, до того мікрокосму п’єси, який мав бачити жвавий розум Верфінґера.

— Але ви говорите у минулому часі, — сказала Едіпа, згадуючи стару леді, голос якої чула по телефону. Серце у неї калатало.

— Ви не чули? — вони всі подивилися на неї. Поміж порожніх пляшок на траві промайнула безтілесна тінь смерті.

— Два дні тому Ренді відійшов у Тихий океан, — розповіла їй зрештою дівчина. Її очі від початку були червоні. — У вбранні Дженнаро. Він помер, а це його поминки.

— Сьогодні вранці я намагалася йому зателефонувати, — ото й усе, що Едіпа придумала на це відповісти.

— Це було одразу ж потому, як вони розібрали декорації до «Трагедії кур’єра», — сказав Бортц.

Ще місяць тому наступним запитанням Едіпи було б: «Чому?» Та тепер вона змовчала, очікуючи, так, ніби на неї зійшло просвітлення.

Їх стріпує з мене, промовила вона беззвучно, почуваючись тремтливою завісою, що майорить високо над прірвою у вікні, їх стріпує з мене, одного за одним, моїх людей. Мій мозкоправ, якого переслідують ізраїльтяни, збожеволів; мій чоловік на ЛСД, ніби дитина, що далі і далі чимчикує навпомацки углиб кімнат, нескінченних кімнат ретельно витвореного у своєму єстві цукеркового будиночка, безнадійно віддаляючись від того, що, як я завжди сподівалася, було коханням; мій єдиний коханець утік із п’ятнадцятирічною розпусницею; мій найкращий гід по Тристеро скоїв самогубство. Де я?