— Художник анонімний, — сказав Бортц, — як і віршомаз, який переписав п’єсу. Тут Паскуале, — пам’ятаєте, один з поганих хлопців? — таки справді одружується на своїй матері, і тут є ціла сцена їхньої першої шлюбної ночі. — Він змінив слайди. — Ви ж маєте загальне уявлення, зверніть увагу, як часто позаду нависає постать Смерті. Це праведний гнів — середньовічний пережиток. Жоден пуританин ніколи не сприймав подібного насильства. Окрім, хіба що, скервгамітів. Д’Аміко вважає, що це видання — справа рук скервгамітів.
— Скервгамітів?
За часів правління Карла I[182] Роберт Скервгам заснував секту найрадикальніших пуритан. Їхня головна ідея-фікс крутилася довкола напередвизначення. Існувало два його різновиди. Для скервгаміта ніщо ніколи не траплялося випадково, Світобудова була для них величезним складним механізмом. Але одна з його частин, та, до якої належали скервгаміти, втекла від волі Божої, від його першопричини. Інша ж частина втекла від якогось протилежного Начала, чогось сліпого і бездушного; жорстокого автоматизму, що вів до вічної смерті. Ідея полягала в тому, щоб привести новонавернених до Божественного та цілеспрямованого братства скервгамітів. Та якось ті кілька спасенних скервгамітів із хворобливим і зачарованим жахом задивилися на метушливу механістичну роботу приречених, і це виявилося фатальним. Один за одним їх зманила чарівна перспектива знищення, допоки в секті не лишилося жодного, навіть Роберта Скервгама, який, немов той капітан судна, полишив її останнім.
— А що їм до Ричарда Верфінґера? — запитала Едіпа. — Нащо було робити сороміцьку версію його п’єси?
— Як моральну настанову. Вони не були в захопленні від театру. Це був їхній спосіб послати п’єсу якомога далі — у самісіньке пекло. Що може краще піддати її вічному прокляттю, аніж заміна оригінальних слів. Згадайте, що пуритани були безмежно віддані Слову, немов ті літературні критики.
— Але ж рядок про Тристеро не сороміцький.
Він почухав потилицю.
— Він добре лягає, еге ж? «Священне юрмище зірок» — то Божа воля. Та навіть вона не може ввартувати чи захистити того, кому призначене побачення з Тристеро. Тобто, скажімо, якщо говорити лише про небезпеку перетнутися із жагою Анджело, чорти б його побрали, то існує багато можливостей, щоб відкараскатися від цього. Наприклад, виїхати з країни. Анджело ж усього лише людина. Але жорстокий Інший, що утримував нескервгамітівський Всесвіт у механістичному русі, то було щось геть інше. Вочевидь, їм здавалося, що Тристеро досить добре символізуватиме Іншого.
І тепер уже ніщо її не відволікало. Із тим самим легким, запаморочливим відчуттям коливання над прірвою, вона запитала про те, заради чого сюди й пришла:
— Що таке Тристеро?
— Одна з декількох абсолютно нових площин, — сказав Бортц, — що відкрилася після того, як я зробив те видання 57-го року. Відтоді ми надибали деякі цікаві старі джерела. Моє оновлене видання має вийти, кажуть, десь наступного року. А поки… — Він підійшов до заскленої шафи, наповненої давніми книжками. — Ось, — видобув одну з темно-брунатною облізлою оправою з телячої шкіри. — Я тримаю тут мою верфінґеріану під замком, щоб до неї не змогли дістатися діти. Чарлз без кінця ставить запитання, для відповіді на які я ще замолодий. Книжка мала назву «
— На щастя для мене, — сказав Бортц, — Верфінґер, як і Мільтон, зберігав загальний зошит, куди занотовував цитати та думки зі своєї лектури. Ось звідки ми знаємо про Блоббові «Подорожі».
У книжці було повнісінько слів, що закінчувалися на
— Я таке не вчитаю, — сказала Едіпа.
— Спробуйте, — сказав Бортц. — Я маю вгамувати цих діток. Думаю, це повинно бути десь у сьомому розділі. — І зник, лишивши Едіпу насамоті перед скінією[183]. Виявилося, що їй був потрібний розділ восьмий: розповідь про особисту зустріч автора з тристерівськими розбишаками. Діоклетіан Блобб зібрався перетнути пустельну гірську країну на поштовій кареті служби «Торре і Тассис», що, на думку Едіпи, мабуть було «Турн і Таксис» італійською. Раптово на березі озера, яке Блобб називає «Озером Благочестя», перед ними з’являється з десяток вершників у чорних плащах, і розпочинається жорстокий мовчазний бій на крижаному вітрі, що дме з озера. Нападники використовували кийки, аркебузи, мечі, стилети, а насамкінець — шовкові хустки, щоб покінчити з тими, хто ще дихав. З усіма, крім доктора Блобба та його слуги, які із самого початку відмежувавшись від колотнечі, гучно проголошували, що вони британські підданці, і навіть час від часу «наважувалися співати деякі з ліпших наших Церковних гімнів». З огляду на особливу пристрасть Тристеро до таємничості їхня втеча здивувала Едіпу.
— Можливо, Тристеро прагнули започаткувати свою справу в Англії? — декілька днів потому припускав Бортц.
Та Едіпа не була в цьому певна:
— Але нащо їм жаліти такого несосвітенного телепня, як Діоклетіан Блобб?
— Такого ротатого за милю видно, — сказав Бортц. — Навіть на холоді, навіть зі збуреною жагою крові. Якби я хотів, щоб чутки дісталися Англії, щоб підготувати там ґрунт, то, думаю, для цього ліпшого за нього годі й шукати. У ті дні Тристеро підтримували контрреволюцію. Погляньте на Англію, король ось-ось позбудеться голови. Підстава.
Ватажок розбійників, зібравши поштові мішки, витягнув Блобба з карети і звернувся до нього бездоганною англійською: «Месіре, ви були свідком гніву Тристеро. Знайте, що ми маємо і милість. Розкажіть своєму королю та парламенту про те, що ми зробили. Скажіть їм, що ми переважаємо. Що ні буря, ні боротьба, ні жорстокі звірі, ні пустелі безлюдні, і навіть незаконні узурпатори нашої правомірної маєтності не зможуть зупинити наших кур’єрів». І не зачепивши ані їх, ані їхні гаманці, ці розбійники з широкої дороги у плащах, що тріпотіли, мов чорні вітрила, розчинилися серед сутінкових гір.
ebooksa