- Відверни картину! Г- геть з нею! Чорна магія! Я відчуваю лід у спині!
Магістр кинув картину й кинувся до юнкера, який тремтів і клекотав зубами, начебто його занурили в крижану ополонку серед дедалі посиленого виття собак... Що далі діялося в кімнаті юнкера, Мельхіор міг лише здогадуватися, бо він втік в коридор. Він насилу знайшов великий зал і чекав там, поки прийде магістр. Він сидів, згорбившись, на табуретці, навіть не дивлячись на малюнки тварин, зроблені по свіжій пам’яті.
Магістр з"явився тільки ввечері; його обличчя було ще більш загостреним, ніж зазвичай, добре видно було руду щетину бороди. Голос магістра був беззвучним:
- Як я й думав, Мельхіоре... На цю смердючу смерть немає ніякого способу. Юнкер тремтів цілу годину після того, як побачив твою картину - я думав, що це вже конання.
- Але він живий? - злякано запитав Мельхіор.
Магістр знизав плечима.
- Живий... він ще живий. І проклинає тебе на всі голоси. І наказав мені негайно вигнати тебе із замку.
Мельхіор хотів підвестися з табурета, але не міг. Навколо нього завирував простір, що раптово наповнився сухим туманом, і слина в роті художника теж пересохла.
Бонавентура якусь мить спостерігав за ним, не кажучи ні слова, а потім промовив з дивною усмішкою, яка більше грала на його впалому обличчі, ніж навколо рота:
- Не бійся. Я не втрачаю голову від твоїх пекельних картин жахів. Можливо, я сподівався, що це буде його смерть... - Він показав на кімнату, де лежав юнкер. - Може я давно бажаю звідси вибратися. Я хочу робити водопроводи та каменярські свердла для людей, які зможуть оцінити мою майстерність. Я не хочу довше грати роль помічника смертельно хворої людини.
Від цієї щирості Магістра перед очима Мельхіора розсіявся туман, перестав крутитися навколишній світ. Але все стало ще похмурішим: меблі, камін, лисий чоловік навпроти нього, навіть віконні шибки, здавалося, були вкриті павутинням.
- А моя картина? - стурбовано запитав художник.
- Вогонь виконала на ній вирок юнкера», - сухо відповів магістр.
Морок опанував і душу Мельхіора. Він перевів погляд на Бонавентуру, який нарешті знову звернувся до нього:
- Слухай, художнику, я скажу юнкерові, що я тебе викинув звідси. Але сьогодні ти тут у безпеці. Завтра на світанку я накажу відведу тебе під охороною на антверпенський тракт.
- Навіщо стільки доброти до незнайомої людини? - запитав Мельхіор, усе ще сидячи і не рухаючись.
- Люди з талантом повинні допомагати один одному.
Росистим світанком магістр наказав супроводжувати Мельхіора та його візок на широку військову дорогу, додавши до його охорони тих самих солдатів, які кілька днів тому привели його до замку посеред лабіринту. Бонавентура особисто з’явився на подвір’ї замку, тримаючи під пахвою щось, загорнуте в полотно... Мельхіор глибоко заліз під парусину. Магістр виглядав так, наче не спав цілу ніч - чорні кола під очима, пом’яті складки каптану. Мельхіор, який сам тремтів від страху перед переслідуванням, не спав тієї ночі, відчував усю втому іншої людини, немов у власному тілі.
- Ось винагорода за твої послуги й за шкоду, Мельхіоре, - сказав магістр, подаючи маляру згорток. – Vale[12]!
Критий віз уже рушив, Мельхіор ще раз визирнув з-під буди й кивнув магістрові. Зі згортком на колінах він сидів мовчки, поки вони їхали лабіринтом, який виглядав невинним у ранковому сяйві. Вольєр з птахами тільки починав оживати, чути було лише слабкі поклики та подихи; великі тварини ще спали. Ненароком Мельхіор згадав слова магістра: «Ніхто не піде звідси живим, якщо ми цього не захочемо», і він боявся, що згнилий і стукаючий зубами бургграф може помітити його спізнілий від’їзд, може наказати його наздогнати й розтерзати на шматки тією зграєю собак, якою він прикривався. Заціпенілий, він сидів у возі з оберемком у руках навіть тоді, коли візниця уже виїхав на широку дорогу і замкова варта відійшла. Незважаючи на ранню годину, тракт вже був повний; віз Мельхіора легко приєднався до лінивої течії інших транспортних засобів. Мельхіор глянув на свій багаж - нічого не пропало. Довкола світив літній день, і художник почув людський свист й форкання коней. І тільки коли він побачив ніжні золоті вершини веж перед собою на краю рівнини, то зрозумів, що він справді вільний і благополучно досягне Антверпена.
ebooksa