Купці й бувальці трактиру сміялися з божевільної поведінки Мельхіора й заохочували його ще більше жартувати, і він поступово став настільки жадібним до прихильності своїх товаришів, що, коли вони покидали Бреду, він навіть кілька разів заплатив мито й мито за весь караван. . Від цього нерозумного благородства він відмовився лише тоді, коли зрозумів, що за його спиною його висміюють і називають дурнем за те, що він взяв на себе такі витрати. У такому настрої, у цій незручній ситуації на них напала команда озброєних пахолків, які виринули звідкись з прихованої піщаної дороги, питаючи, що вони з собою везуть. Нічого особливого, - відповіли купці, - вони їдуть до Антверпена по закупівлі, але з ними їде художник у візку, повному творів мистецтва, - вони показали на Мельхіора та його візок. Тож Мельхіора витягли з каравану, а купці втекли якнайшвидше, на радість солдатам. Їхній полководець, побачивши здивування Мельхіора, сказав:
- Не хвилюйтеся, ми не вбивці. Ми відвеземо вас лише до нашого пана, юнкера фон Пьєпенпоой. Це тяжкохвора людина, яка весь час жадає нових розваг і змушує нас нишпорити по сільській місцевості в пошуках дивацтв і кумедних речей.
Вони відносилися до нього з пошаною , дбайливо ставилися до його візка та коня, і в Мельхіора знову вступила така-сяка хоробрість. Замок із червоної цегли, куди його привели, стояв у лабіринті садів і живоплотів, і коли вони наближалися, Мельхіор почув крики чужих птахів у зелені, але нічого не бачив; коли ж вони підійшли ближче, він почув і інші невидимі звуки - сопіння, громове виття, жахливе позіхання і брутальне глузливе хихикання. Він ніколи раніше не чув схожих голосів, хоча звуки здавалися йому тваринними; але він читав про лицарів, які вирощували чудовиськ у зачарованих замках, і його невеличка мужність почала танути під тиском передчуття й нового душевного болю, коли він із солдатами йшов звивистими доріжками тернистого падуба й жорсткого, нескінченного. живоплоту з барбарису. Нарешті вони дісталися кам’яного мосту над ровом, повним багнюки, і брами, крізь яку ледь могла проїхати критий візок художника. І коли Мельхіор стояв на подвір’ї замку, де майже всі стіни й темно-зелені вікна були вкриті похмурим плющем, коли він почув, як за його повною картин повозкою брязкають залізні ґрати, він відчув, ніби його заманили в страшну пастку. ... Його провели на кухню, де нудотно пахло супами та дичиною, і подали їжу. У нього не було апетиту, але, боячись товстого кухаря, він так набив свій живіт, що ледве міг дихати. Розгубленого, з повним шлунком, його вивів із кухні невисокий лисий чоловік у коричневому потертому оксамитовому каптані з прикрашеним ланцюжком на шиї. І коли Мельхіор придивився, то виявив, що ланцюжок зроблений із кісток і амулетів; тож він прийняв цього чоловіка за таємного секретаря чи колекціонера, але маленький чоловічок не представився. Він тягнув художника за собою коридорами й сходами, відкриваючи й зачиняючи нечисленні двері. Коли вони йшли крізь тишу довгого порожнього коридору, Мельхіор запитав свого супутника:
- І на яку ж хворобу страждає пан юнкер ван Пьєпенпоой?
- Смердить, - зітхнувши, відповів лисий у коричневому оксамиті. Раптом він замовк і прошипів крізь зуби: - Не дивуйся нічому, піддавайся, дозвольте йому говорити... Може, це буде надійнішим. - Він розсміявся над своїми словами, але, наче від болю, білки його очей сльозилися зелено й відчайдушно. - Але що це може зробити, коли навіть я, магістр інгенії, не можу повернути йому тепла?
Він підштовхнув Мельхіора далі в кінець коридору, а звідти - у високу кімнату. Мельхіор ще не підійшов до її порогу, а його страх уже перейшов у сильну нудоту. В каміні горів вогонь, але жахливий запах у кімнаті був не від того вогню. Магістр мав рацію: в повітрі розходилися людські міазми, сморід розкладаючогося м’яса, гнильний сморід, який Мельхіор, на свій подив, визнав за сморід більш огидний, аніж сморід собак раніше - ціла зграя цих тварин вискочила з-під оксамитової покриви на ліжку й, гавкаючи й виючи, оточила його. По всьому тілу художника виступив піт... Але тут собак покликав чоловічий голос, голос, як Мельхіорові здалося,з стукаючих зубами вуст. Собаки залізли назад під тканину, і магістр вигукнув: - Пане Роберте, ось маляр! - і Мельхіор побачив сіру, тремтячу руку, що з’явилася з-під клубка собак і поманила його.
У задусі й жарі кімнати він підійшов до ліжка, але не наважувався заткнути собі носа, хоч живіт збунтувався. Від господаря замку, що лежав на ліжку, він бачив лише вицвіле пасмо волосся, синій ніс і мертвотно-бліду, холодну руку, а з-під простирадла руді, чорні й плямисті собачі голови з язиками. звисаючими з їхніх пащ і покритих піною губ. Усе разом виглядало як одне вороже багатоголове тіло, увінчане гниючою людською головою.
З-поміж зграї собак до Мельхіора дійшов голос юнкера:
- Що ти малюєш, художнику?
Збентежений Мельхіор відповів:
- Диявольські почвари.
На мить запала тиша, і магістр скоса подивився на Мельхіора, наче той говорив чужою мовою.
- Диявольські почвари, - повторив Пьєпенпоой, наче на мить забувши, що не може зігріти свого тіла. - Що це таке?
- Чудовиська, народжені оманою, - відповів Мельхіор після страшного вагання, і у відповідь із собачої гори здійнялося крижане, задихане хіхікання.
- Зі світу людей чи з пекла? - Запитання прозвучало в Мельхіорових вухах жахливо - зрадницьке запитання, від якого, здавалося, залежала відповідь на життя чи смерть. Він мовчав. - Ти можеш малювати пекло? - скрикнув юнкер голосніше.
- Міг би, - обережно сказав Мельхіор, трохи подумавши.
- Щоб людину охопило полум’я із сатанинських печей? - жадібно крикнув юнкер.
ebooksa