Але Мельхіор не був щасливий, і він знав чому так. Пан ван Пьєпенпоой був ще живий, але не було сумніву, що саме він погіршив стан юнкера своїм образом пекла. Художник поклав провину за це на власну душу. З собою він мав віз, повний картин, погляд на які теж міг викликати страх і смертельний холод. Навіть мирянин Кіліаан Бор, що так твердо і впевнено стояв на ногах, був нажаханий, коли вперше їх побачив. Білеам Панкрас назвав такий спосіб малювання падінням – і чи не мав він рації? Мельхіор все думав і думав: може, краще було б повернути назад, знищити все, що він створив, почати вдома заново - благочестиво й звично... Мельхіорове серце сприймало це краще, але його хвороблива віра в себе продовжувала мучити; чим ближче він наближався до Антверпена, тим похмурішим він ставав, а коли вони проїхали крізь ворота Кіпдорп, він лежав у фургоні під будкою і нічого не бачив з усіх багатств і могутності на дорозі. Візник запитав його, до якого постоялого двору має він заїхати. Мельхіор відповів, що туди, де тихо, забувши, що Кіліан дав йому карту міста, на якій позначені й заїжджі господи.
Візник сказав, що вони зупиняться "Під Левом і Левицею", і туди теж повіз. Коли Мельхіор зійшов з возу, він побачив інші вози на вкритому соломою подвір’ї, а потім він побачив кількох купців, з якими він спочатку подорожував. Глянули на нього, якби він встав з мертвих, оточили його й хотіли знати, що з ним сталося між розбійниками. Він відповів, що вони зовсім не грабіжники, вони це могли побачити по йог возові, який приїхав до Антверпену повністю завантажений; усе, що йому потрібно було зробити, це намалювати різьблений вівтар для юнкера Пьєпенпооя, ось і все. Купці заламували руки, кажучи, щоб Мельхіор поставив св. Мартинові десять свічок і стільки ж св. Христофорові; він щасливчик, і точно піде далеко. Вони говорили й говорили, виявляючи до нього стільки перебільшеної сердечності, що нехіть Мельхіора до них і себе самого щохвилини зростала, тому що він змушений був їм брехати.
Після трапези, на яку його запросили купці, Мельхіор наказав слузі віднести його оберемки до кімнати, заплатив йому та попросив рекомендувати тиху каплицю поблизу. Слуга сказав йому, і незабаром Мельхіор знайшов її; коли він молився, із ризниці вийшов священик. Коли Мельхіор побачив його, він злякався, бо священик міг бути його братом-близнюком - з негнучкими кінцівками, з сірою шкірою і худорлявим, наче одна мати породила їх на світ. Аж коли він придивився краще, виявилося, що священик був старший за нього, і це заспокоїло художника. Він тихо запитав священнослужителя, чи може він довірити йому щось, що його турбує. Худий священик відповів, що мирянин повинен сповідатися тільки у священика своєї парафії. Мельхіор відповів, що не хоче сповідатися, більше дбає про добру пораду, а в Антверпені нікого не знає; а коли він почав говорити, то випустив з себе все, що його хвилювало. Священик повернув до нього своє гостроносе обличчя із запалими губами, якийсь час дивився на нього, а потім сказав:
- Дух в тобі, я знаю таких, як ти. Вони мучать себе зсередини, але у таких людей міцне тіло. Тебе чекає постійна боротьба і постійні випробування.
- А мій гріх? - вигукнув Мельхіор.
Худий чоловік знизав плечима.
- Який тут гріх? Там, де стільки роздумів та каяття, гріх не має сили.
Мельхіор, радше здивований, ніж втішений словами священика, зробив рух, наче хотів стати на коліна, але подібний до нього же худий чоловік зупинив його:
- Ти просив поради, - сказав він. - Я не знаю твоїх картин і не хочу їх бачити, бо я вигнав із свого життя зачарування й замішання, що проникають у нашу душу нашими очима. Але у художників цього міста є своя галерея біля цвинтаря за церквою Діви Марії; запитайте їх дозволу виставити там свої картини на продаж. Якщо вони чогось варті, ти їх обов’язково продаси, бо немає в цьому місті нічого цінного, що не знайшло б покупця.
Мельхіор повернувся до заїжджого двору і замислився над тим, що сказав священик, а особливо про життєву силу, яку священик виявив у ньому. У нього склалося враження, що раптом, майже тілесно, його краще й сильніше "я" постало перед ним, щоб показати йому шлях - порадник, що зрозумів таємну сліпу силу, яка спонукала його, Мельхіора Хінтама, нестримно іти вперед, малювати всупереч світу, людям і традиції власним новим чином.
Перед тим, як лягти спати, він розгорнув полотняний мішечок, який дав йому вранці магістр Бонавентура; він був здивований, побачивши, що це була велика книга в палітурці з свинячої шкіри. Він відкрив її й побачив гравюру квітучої рослини, її веселі м’які кольори майже вражали, і, гортаючи далі, виявив, що вся книга була сповнена дивовижних гарних гравюр квітів, трав і дивних дерев, невідомих Мельхіору. Він подивився на текст і помітив, що він написаний латиною, йому було важко розшифровувати окремі слова тут і там. Коли денне світло почало тьмяніти в маленьких шибках, він підніс фоліант до вікна і перегортав сторінку за сторінкою книги, наче йому в руки потрапила чарівна книга Альберта Великого[13]. Коли нарешті стемніло і далі розглядати було неможливо, Мельхіор відчув, що його по-королівськи винагородили за його страх і знищену картину, хоча й він здригнувся від холоднокровності магістра, який насмілився подарувати йому дорогу книгу - власність юнкера - ніби вона належало йому самому. Тієї ночі він спав, тримаючи книгу під подушкою, а наступного ранку знову дбайливо запакував її й віддав господареві, щоб він тримав її під замком на час його відсутності.
Антверпен був найбільшим і найжвавішим містом, яке Мельхіор коли-небудь бачив. У перші дні йому було важко розізнатися; він біг лабіринтом вулиць з планом Кіліана в руці, його голова була нібито наповнена туманом подиву. Усе, що він пережив у дорозі, і те нове, що з ним тут сталося, обрушилося на нього з усім своїм блиском і пишнотою і здавалося надто яскравим, надто бурхливим сном. Тільки на день св. Бавона повинен був відбутися ярмарок у місті, але вже зараз було так багато руху і людей щодня, від старої біржі до всіх ремісничих вулиць, що Мельхіор був приголомшений. Він ходив між яскравими вивісками, у метушні роботи, у вирі голосів, що вихваляли, пропонували та торгувалися. У перші дні свого перебування він спрямовував свої кроки, найчастіше, до річки, де на набережній розкинулося дев"ять портів; він блукав від однієї пристані до іншої, і широко розплющеними очима сухопутної людини дивився на всі кораблі і такелажі, що плавали по морях: караки та каравели з півдня, окремі галеоти, багато когг з високими боками, багато важких довгих барж з Північного моря - він усе це побачив уперше й одразу ж увічнив у своєму етюднику їхні риб’ячі чи равликові округлі форми, справжні морські звірі. Вперше він почув англійську та португальську мови, вдихнув звабливий аромат східного коріння, познайомився з запахом солоду, оселедця та шкір, сморід яких змушував його тікати. Кіліан накреслив хрест на одній із доріг, і коли Мельхіор підійшов подивитися, що там відбувається, він побачив окутану такелажем конструкцію заввишки з вежу; цілий цех робітників обслуговував величезний підйомний кран, який за короткий час витягував величезні тюки товарів і бочки з корпусів кораблів.
У центрі міста Мельхіор знайшов озеро, довкола якого можна було прогулюватися, а поруч із ним кам’яні будинки зі сходами, башточками та кованими прапорцями на дахах, будинки, які належали могутнім панам. Мельхіор дивився на ці оселі з пошаною, стежачи очима за чоловіками, жінками та дітьми, коли ті йшли на базар чи до церкви; навіть у будні це була святкова хода, стільки багатства було видно у дорослих і дітей. Розкішні будинки мали назви на дверях: "Лебідь", "Слон", "Русалка", "Капелюх з роз" або якісь інші, шибки були з випаленого кольорового скла; побачивши це, Мельхіор готовий був забути рідних Сюетмондах і Церклаесах, бо чуже багатство справляло більше враження. Місто було ненажерливим. На вулиці Рожнів, за церквою Діви Марії, до пізнього вечора диміли димарі, шипіли й шкварчали у вузькому вуличному яру, за грубими столами сидів з ранку до вечора ненажерливий народ, і тут Мельхіор, наситившись одним лише поглядом, побачив як жир стікає по бородах і пальцях, як ножі ріжуть теплі печінки, а сосиски нескінченними ланцюгами виповзають із гарячих горщиків. У цієї їжі було щось від набожного перебільшення, якась тиха одержимість, яка здивувала Мельхіора, хоч він і в Брабанті не звик до посту: як живе м’ясо може пожирати стільки мертвої плоті – аж дух перехоплювало; і як після цієї великої обжерливості в свою чергу приходило пиття - той, хто, наївшись від пуза, піднімався від рожна, хитаючись, той відразу ж бажав залити жир та сіль; ледве минав час їжі, наповнювалися шинки, спрага іноді була сильнішою за голод. У своєму рідному місті Мельхіор звик до шинків на кожній вулиці, але в Антверпені були цілі вулиці, де лише тут і там, між пивними, був один будинок, який не був шинком. Він звик, що священики не поглядають на глечик боязко, але в Антверпені були пивні, де сиділи лише чоловіки в духовних шатах, які веселилися і пили так само, як і миряни. Мельхіор уже помітив, що все місто кишить монахами й черницями, босими й взутими, коричневими, синіми й чорними, з каптурами й очіпками; напевно, цих духовних орденів було тут на десяток більше, ніж у його місті. Одних він пізнав за рясами, інших зовсім не знав, але про них і не питав, не знав, для чого вони і для кого. І до всіх цих монахів і черниць приєдналися священики і священики з парафіяльних церков, тому що тут було більше церков, ніж у брабантському місті Мельхіора. Антверпен у всіх відношеннях, навіть у побожності, не знав міри, і вона просто втомлювало.
Увечері, повечерявши з купцями, смертельно втомлений, Мельхіор ліз до своєї кімнатки на горищі; інколи він деякий час гортав книгу рослин, але здебільшого одразу засинав. Його дивували люди, у яких щовечора після дня, сповненого поспіху й метушні, ще вистачало сил віддатися втіхам; невеликими групами вони йшли вони до винного погрібку, а звідти на Гору Гульденів за монастирем домініканців, де жили жінки легких звичаїв; вони поверталися пізно вночі й тяжким бурмотінням і непотрібними стуками по сходах будили Мельхіора від першого сну. Вони говорили, що Мельхіор може спокійно піти з ними: повії Гори Гульденів чисті й майже респектабельні, там не потрапиш у таку огидну метушню, як на Горі Всіх Святих біля кінного ринку, де повно дешевих, заражених повій, бродяг та пройдисвітів; туди Мельхіор не повинен ходити, казали вони, пояснюючи собі небажання художника відвідувати повій страхом перед хворобою; тому вони давали йому поради від щирог серця.
Мельхіор нашорошував вуха, чуючи про розбещеність і хвороби; він завжди підозрював, що пишне вбрання, яке вкривало місто, мусить мати вошиву підкладку. Вже наступного вечора він опинився на горі Всіх Святих, яка була й не горою, а Богом забутою долиною нещастя, де воно смерділо, стогнало й кричало. Він блукав провулками, заповненими сплячими п’яницями, відпихав від себе жебрацьку дітлашню, яка чіплявся йому за ноги, мов п’явки; у кожній хаті виднілася низька чорна нора, в яку заповзала чи виповзала якась калічна постать. Вуличні дівчата навшпиньки сиділи на порогах, і хтивість їхніх жестів, якими вони намагалися зупинити Мельхіора, була такою жалюгідною й механічною, що він не відчув ні здивування, ні відрази. Тут усе було саме таким, як він очікував, підтверджуючи вже відоме йому зло. Вечірні сутінки заливали, мов свіжа кров, немочі і гниль; з напівтемряви виринали чоловіки, вони скалили зуби й ставили дивні запитання - Мельхіор лише наполовину розбирав їхню мову - праву руку, готову до удару, вони ховали під одягом. Але Мельхіор не лякався таких погроз; худий, чужий світові, він дивився на них, аж поки йому здавалося, що чує холодне лезо власного погляду; а пройдисвіти - альфонси чи злодії - відверталися і зникали в темряві - Мельхіор не знав, чого вони хотіли, але зупинився й озирнувся. Призахідне сонце ще вкривало все багряницею, повзаючі, косоглазі, покриті струпами діти робилися рожевими, мов янголятка, стомлені жіночі груди, здавалося, кругліли й оживали, жалюгідні хатини стояли в випарах пожару зі сну. Але ця пишнота тривала лише мить. Незабаром омана розпадалася на жахливу купу попелу, залишивши лише сморід і нещастя в темряві. Мельхіор усе ще стояв на тому самому місці; потім він почув спів, нявкання котів і жіноче виття, наче нещасну садовили на паль. Він зробив кілька кроків у напрямку крику, а потім раптом зупинився: з темряви долинув слабкий і небезпечний стукіт тріскачок. Мельхіор знав, що це означає, озирнувся, але все вже померкло в темряві. Він подумав, що зараз усі, мабуть, розбіжаться від процесії прокажених, що насувалася. Але рух у темряві тривав, тут прокажені нікого не лякали. Тріскачки наближалися. Холодний піт облив Мельхіора; він повернувся і кинувся назад, знайшов Кінний ринок, поблукав темними вулицями, нарешті підійшов до чоловіка, перед яким слуга ніс ліхтар, і запитав про постоялий двір "Під левом і левицею". Йому чемно показали дорогу. Хитаючись, він пішов до ліжка, навіть не вечеряючи, помолився за себе і за всіх грішних. Художник не міг заснути, його широко розплющені та перелякані очі дивилися в темряву ночі. Він був на неправильному шляху, він це чітко бачив. Серед зітхань і молитов він вирішив наступного дня якомога швидше повертатися до рідного міста.
Після тієї ночі Мельхіор прокинувся пізно і з важкою головою. Але прийшов власник постоялого двору і повідомив, що його хоче побачити якийсь художник. Сонний, з розпатланим волоссям, Мельхіор спустився вниз і побачив перед собою чоловіка років сорока, зі світлою кучерявою бородою, прекрасними блакитними очима та сережками у вухах. На ньому був верхній одяг сірого кольору, застібнутий мідними пряжками, обтягуючі рейтузи та низькі туфлі, а на голові - оксамитова шапка. Він удав, що не помічає дивовижного, сонного обличчя Мельхіора, ввічливо івід усього серця привітав його, представившись як Герлах Орлі.
- В Антверпені вже почули, - заявив він, - про прибуття Мельхіора, новини розносяться швидко, ніхто не знає, звідки вони, і раптом вони серед нас.
Далі Орлі сказав, що художні майстри Антверпена запрошують Мельхіора сьогодні на обід, і для цього той мав з’явитися в їхню галерею біля церкви Пресвятої Діви Марії.
- До побачення тоді, дорогий брате, ми розраховуємо зустріти тебе сьогодні вдень!
Орлі пішов, а Мельхіор розгублено дивився; він здавався собі містечковим дурнем, який навіть не міг зібрати кілька слів і відповісти як слідує, бо лише бурмотів щось собі під ніс на привітання антверпенця, замість того, щоб прямо сказати йому, що з обіду нічого не буде, бо він мав намір виїхати того ж дня. Знехотя він одягнув святковий каптан і чоботи з тонкої жовтої шкіри, але ноги в них заніміли, наче дерев’яні. Тоді він намочив волосся, щоб легше було розчесати його з чола й очей, і, коли дзвони задзвонили в полудень, слухняний, як ягня, Мельхіор рушив до художньої галереї, проклинаючи себе з клубком у горлі, на зустріч з художники, що стояла перед ним, мов гора, і це, у свою чергу, сповнювало його огидою до самого себе.
ebooksa