Диявольскі почвари

Від сміливих, великих слів Кіліана Мельхіор відчув, як у нього тремтять коліна. Він пробубонів:

- На продаж в мене нічого немає, а дороги ще непевні...

Кіліан похитав головою.

- Ти вмієш малювати, як ніхто інший, у тебе ще є твої Танці смерті? Але є речі, які інші повинні думати і вирішувати за тебе... Працюй, або ж їдь. Дороги не більше чи менше надійні, ніж були раніше. Завжди десь є війна, або пожежа, або сварка. Не дозволяй себе застрахати, ось і все.

Він залишив Мельхіора в неприхованій тривозі; у художника склалося враження, що Бор явно відчуває цю тривогу, але це він за щось мститься. Протягом наступного тижня Мельхіор не міг нічого робити, окрім як сидіти вдома й кидати на папір маленькі замальовки - квіти, дерева, птахи, але незабаром вони перетворювалися на божевільні створення, що вселяли страх; само по собі це мало небагато сенсу. Виходив він тільки ввечері в сутінках, оминаючи Зелених Шапок, ставав на темних валах, вдивляючись у невпізнані, блискучі луки; місяць, мов жовтий череп, перепливав від одного фортечного рову до іншого, де-не-де хмари закривали обрій. Страх перед майбутнім, як тяжкий тягар, стискав Мельхіорові груди.

Він припинив роботу над Благовіщенням, хоча йому і було шкода чудового краєвиду у гостроверхому вікні Марії. Він зішкрябав картину з дошки разом із невдалими фігурками та підозрілою головою Богородиці. У нього було відчуття, що він повинен підготуватися... До чого, він не знав. Мельхіор не почувався порожнім, але був нерішучим і нещасним. Все більше думав він про пораду Кіліаана. У нього не було бажання їхати на північ, він був незнайомий з країною, а партії Кабельяусів і Гуків[11] були такі неспокійні, що ніколи не було відомо, в якому місті спалахне пожежа. На мить його спокусила Рейнська область, радше спогад про кельнські триптихи, ніж спогад про свою матір: тепер він так рідко думав про неї. Кіліаан несвідомо запалив у ньому бажання побачити фламандських майстрів, про яких Біліам Панкрас так багато розповідав йому. У глибині душі Мельхіор знав, що там, власне, і є ціль його подорожі. І цей виображення набирало тим більшої сили, чим швидше розходилася весна. Її ясне, вогке світло приховувало мужність, барви в садах і на небі випромінювали невинну довіру, вітер говорив мовою людей. Мельхіор відвідав Кіліаана і заявив, що він обдумав пропозицію про подорож і вирішив поїхати з Танцями смерті до Антверпена не для того, щоб здобути там славу, а щоб побачити пейзажі Фландрії та роботи великих майстрів у церквах і ратушах.

Кіліан міцно, радісно взяв Мельхіора за руку:

- Хай щастить, брате! Світ належить сильним - з Божою допомогою, звичайно.

Пані Хефзіба засміялася, як вона вміла, жіночно й чарівно, і додала, що, можливо, було б навіть добре, що Мельхіор вивезе свої диявольські дива із міста.

Кіліан так багато розповідав про них, що вона боялася їх бачити.

Блансінтьє, витончена, хоч і надто струнка й росла, мов квітка з надто довгим стеблом, вчепилася в Мельхіорову руку, насупилася й запитала:

- Чи Мельхіор надовго від’їжджає, батьку? Чи справді він повернеться?

Візит закінчився тим, що Кіліаан і Мельхіор під руку об руку пішли до таверни "Під ложем монаха", де знайшли стільки братів, що могли з ними до півночі гудіти у вологому тумані.

Завдяки Бору та його молодій спритності приготування до подорожі коштували Мельхіору небагато клопоту і часу. Зодчий миттєво найняв критий фургон, розшукав купців, які прямували до Шельди, і накреслив на аркуші паперу план Антверпена, щоб Мельхіор міг одразу ж розізнатися на місці. Картини були спаковані, віконниці в будинку художника закриті, ключі віддані Кіліаану. Але напередодні від"їзду щось знову загнало Мельхіора в порожню майстерню, де він дістав подарунок для свого приятеля - картину з видаленням камінчику дурощі. Він обережно відніс її до хати Кіліана і вдруге в житті побачив, як будівничий мовчить. Пані Хефзіба глянула на картину й захихотіла від кумедної сцени, ховаючи рот під кутиком хустки;

Всі засміялися. Кіліаан повернувся до мови й сказав:

- Лялечка, мила, вони одне одному тільки добро дарують. Але Мельхіор цим даром зробив твоєму батькові найбільшу честь і дав йому найбільшу радість у його житті.

Поїздка Мельхіора в Антверпен припала на початок літа. Чутки про війну супроводжували її всюди, але Мельхіор був дивовижно безтурботним, йому здавалося, що світ зробився меншим, а він сам більшим і недоторканним. Він любив пожартувати з купцями, коли не лежав під парусиною біля своїх картин; у заїжджих дворах, де вони зупинялися, він навіть наважувався грати в триктрак, і не завжди програвав. Він пив більше звичайного, непідготовленим, шорстким голосом, відбиваючи такт кухлем по ніжці столу, він співав пісень, яких навчився від Зелених Шапок:

А в Утрехті, біля брами

Дівчина солодка мешкала,

І сподобавсь їй горбатий,