- Про що і як тут не йдеться, — голос Тетьє знову набрав зухвалого відтінку.
Коли Мельхіор у супроводі Тетьє прямував до Великого Ринку, він помітив, що люди вітають його частіше і з більшою приниженістю, ніж останнім часом. Перед ратушею стояла почесна варта, цехові хоругви півколом оточували будівлю, у залізних підставках горіли смоляні факели. Двоє міських радників зустріли Мельхіора з незвичайною радістю біля підніжжя сходів і показали Тетьє — волоцюга точно знав, що на нього чекає — вхід до підвалу, де слуги мали чекати обрізки з панських столів. Нагорі бургомістр Церклаес сам прийняв Мельхіора з простягнутими руками, майже притис його до серця. Інші панове, яких він зустрів у передпокоях, були більш небагатослівними, але, звичайно, всі знали, що герцог відвідав Мельхіора у нього вдома, і поводилися відповідно. Разом з ним до бенкетної зали увійшли староста Юстус Сюетмонд і старий нотаріус Генрікус Вольфііус, які все ще розмовляли. Мельхіор побачив, як в зал вступав, шкультигаючи, мавпа єпископа в парадних шатах, оточений цілою свитою каноніків. Кальскен теж побачив художника і навіть люб’язно дозволив йому першим кивком привітати присутніх.
Мельхіору показали місце за столами, розташованими у вигляді підкови, зал був заповнений, ерцгерцог казав чекати на себе. Музиканти зайняли свої місця на галереї, у канделябрах горіли найтовстіші свічки, по стінах були розвішані гірлянди квітів, дружини знатних людей і майстрів гільдій нарядилися найгарніше й барвисто; Мельхіорові вони здавалися — він не міг змінити цього враження — балакучими, пустоголовими птахами, які переміщалися в усі сторони. По залі бігали пажі, спритні, як кольорові павуки, свита панів сяяла барвами мов жуки й метелики, а десь у кутку стояло скупчення ще гарніших чужих птахів із червоно-золотими чубами — в них одразу можна було впізнати тих міньонів[53], яких герцог і його наближеними в подорож в якості живих іграшок.
Коли мажордом сповістив про прибуття правителя ударом жезлу, метушливе товариство відразу ж затихло. Філіп Австрійський з"явився в супроводі двох вельмож, тих самих, що раніше супроводжували його до дому Мельхіора, але тепер він був у білому з ніг до голови – в шовковистому і сріблястому білому - серед двох лицарів, один з яких був одягнений у пурпур, другий аж до гостроносих черевиків вбранні кольору зеленого моря. Пролунали вітальні оплески, з галереї заграли сурми, надворі прозвучала барабанна дріб, щоб усі знали, що герцог сів за бенкетний стіл. І тут же з натовпу пролунав радісний вигук, наче навіть найбідніший містянин на бруківці площі був у захваті від того, що правитель не залишив свого шлунку у Брюсселі.
Філіп трохи постояв у дверях, потім кивнув; бургомістр Церклаес і ден Тульдер провели його під тронний балдахін. Коли він нарешті сів, праворуч від нього Кальскен, ліворуч лицарі з його оточення, а інші за рангом і станом сиділи по боках підкови, Мельхіор відчув, що між цією величною постаттю на почесному місці і молодим, простодушним і серйозним модником, який відвідав його вдень, існує велика відстань. Сам він сидів серед інших ремісників. Були налиті перші келихи, всі обмінялися першими тостами, пронизливі, громові звуки фанфар лилися з галереї в зал.
Це був бенкет, на якому, як бачив Мельхіор, Рада Двадцяти Чотирьох доклала зусиль, щоб показати дещо від пишноти та пишної повноти, якими здавна славилися бургундські володарі; паж, який ставав на коліна перед герцогом з меню, з якого звисали печаті, щоразу, коли на столі з’являлася нова страва — коропи і вугрі, каплуни й заяче сідло — страви, що імітували букети квітів, плаваючі острови в коричневому чи чистому морях, мушлі й тварини — і кришталь мисок, срібло канделябрів, мавританські килими під ногами... Усі багачі пограбували свої житла, щоб накопичити тут, у цій залі, багатство й сліпучу пишноту, належні Філіпу та його чину, і все ж, усвідомив Мельхіор, не без швидкоплинного почуття радості від чужої шкоди — Філіп і його свита, аж до іноземних міньйонів, які не дуже відрізнялися від султанського гарему, мабуть, почувалися тут загубленими, як у варварів і відсталих простаків. Гості, взагалі то, дуже сміялися, але так, ніби розважалися за рахунок тубільців.
Мельхіор мало їв і ще менше пив; часами на нього нападав мимовільний сміх, коли він думав про Тетьє. Час від часу він балакав із сусідами по столу; вони все ясніше давали йому зрозуміти, що чекають точного звіту про його розмову з герцогом, який - з милосердя всіх небесних і земних сил – був в гостях у нього в майстерні. Мельхіор прикинувся дурнем і говорив лише про людську доброзичливість Філіпа, під якою вони могли розуміти все, що їм бажалося.
Стало пізно; перед кожною новою стравою окремий паж ставав навколішки перед князем із
Коли Філіп підвівся, почулося човгання ніг і штовхання стільців, але герцог зробив заспокійливий жест, який мажордом повторив рішуче й урочисто: залишайтеся сидіти. Усі сіли, а Філіп, схопивши келих, повільно обійшов зовнішню сторону підкови; він усміхався батькам міста, вдивлявся в юнацьку пишноту багатьох відкритих ліфів, і його очі здавалися ще більш золотистими та зеленими, аніж його білий одяг, який уже був заплямований бризками жиру та темно-червоними плямами вина. Нарешті він зупинився позаду Мельхіора й поклав руку на спинку стільця. Навколо повних столів, розставлених підковою, запанувала тиша. Мельхіор побачив, як маленький кутастий парох, повний подиву й недовіри, випростався в кріслі, щоб нічого не пропустити. І Філіп заговорив своїм хрипким нідерландським акцентом:
- Це вечір привітань. Ми вітали один одного — герцог і панове з капітулу, герцог і члени Ради Справедливих, герцог і народ. Залишається мені підняти ще один тост: на честь найбільшого і найгеніальнішого художника Брабанту, творця тих... ну як же вони...
Мельхіор відчув, як його штовхають з обох боків, почув шепіт біля себе: "Встаньте, майстре, встаньте!". Слухняно підвівся, відчуваючи, що герцог йому допомагає. Тепер він стояв перед володарем, хтось сунув йому в руку нашвидкуруч наповнений келих. Герцог підняв свій келих до рівня обличчя художника й обвів очима гостей:
- Я п’ю за славу, талант і здоров’я майстра Мельхіора Хінтама, який бачив те, чого ніхто не бачив до нього і ніхто не побачить після нього, але який своїми страшними дивами та сміхом вказує нам шлях до чесного життя і блаженної кончини! Нехай небо довго береже його на благо цього міста і нашого герцогства!
Він цокнувся із Мельхіором, який ледве міг щось вимовити, і спорожнив свій кубок. Випив і Мельхіор. Знову пролунали оплески та гучні вигуки. Художника радісними вигуками привітали люди, які ще недавно дивилися на Мельхіора з сумнівом і віталися з образливо ввічливою байдужістю або, побачивши його здалеку, дивилися, неначе випадково, на другу сторону вулиці. Тепер всі вони підбадьорювали його, піднімаючи свої келихи, і він вітав їх по-братськи, дякуючи їм так, ніби вони ніколи не ображали його і не давали зрозуміти, що це було великодушністю з їхнього боку взагалі терпіти його. Він знову глянув на герцога — правитель лукаво й задоволено засміявся — одержавши своє маленьке задоволення. Його тост і сміх були водночас прощанням із Мельхіором. Він пхнув художника назад на його стілець й вийшов із зали, щоб теж справити нужду.
Після того Філіпа знову посадили під навісом, музиканти знову заграли на гудках і сопілках, коли Мельхіор підвівся й спустився на подвір’я, де біля глухої стіни стояли ті, хто мочилися. Звідти він спустився до підвалів і через одного зі слуг наказав викликати Тетьє. Той розлютився; для нього бенкет ще тривав у всій своїй красі, і він подумав, що Мельхіор зіпсував йому веселощі, коли оголосив, що хоче йти додому. Мельхіор засміявся:
- То ти справді сидиш тут для власної розваги?- запитав він.
— Авжеж, — пробурмотів Тетьє, — мені абсолютно байдуже, якщо хтось скоса дивиться на мене, м’ясо й паштети чудові, а кращих напоїв не п’ють навіть на небі.
Мельхіор штовхнув його в бік.
— Ну, повертайся до бенкетного бою та напийся, принаймні один чоловік буде цілком щасливий.
Герцог зі своєю свитою поїхали. Його славетний візит до міста дорого обійшовся городянам, але він залишив гроші на заснування латинської школи, і, крім того - віддзеркалення власної прихильності до майстра Мельхіора Хінтама. Не минуло й місяця після візиту Філіпа, а Братство Святого Духа, яке здебільшого працювало над організацією процесій і жертвувало на благодійні цілі, послало до Мельхіора двох шановних членів, присяжного Муйлплаега та неминучого адвоката Лодовійка Дакенессе. Вони заявляли, що з охотою прийняли б його в Братство як через його славу, яка поширилася далеко за межі міста, через його ревність до праці та майстерність, так і через непереборний доказ його християнського та милосердного духу. Мельхіор здивувався і навіть прямо сказав це цим панам: членами Братства, зрештою, були лише найвидатніші містяни, а він ніколи не був одним із них. Депутати поспішили пояснити, що він давно належить до них, що його хотіли запросити і раніше, але завадили пожежа та її наслідки. Тож тієї осені Мельхіора урочисто прийняли до Товариства; час від часу він відвідував зібрання, але, окрім того факту, що міські радні та банкіри, начальство гільдій і високопосадові були вдесятеро нудніші за будь-якого середнього ремісника, не було жодної помітної різниці між їхніми зборами та зборами гільдії. Ці обранці також відчували потребу час від часу задурити себе вином і побалакати ні про що.
Мельхіор довго думав над картиною, яку замовив герцог, але до цих пір ніяка думка про Страшний Суд не приходила йому до голови. З іншого боку, замовлення посипалися; члени Братства Святого Духа, очевидно, не хотіли відставати від володаря, тому замовляли у Мельхіора різні картини, то зображення платника за образ, то якусь кумедну приказку чи мораль; звістка про це вже облетіла місто. Тетьє охоче їх поширяв. Кожен був готовий відкрити гаманець; Хоча Мельхіор і приймав замовлення, він не поспішав їх виконувати. Художник знову часто тинявся за місто, то з Тетьє, то без нього, хоча волів побути на самоті, щоб упорядкувати свої думки й чітко усвідомити, яким поворотом пішло його життя... сміх і сльози... Чого такого він сказав молодому герцогові про його очікування, про власну надію на кращий людський рід? Люди самі, не хто інший, мали дати відповіді на незліченні питання, незліченні муки. Кауденберг першим пробудив у ньому думку про те, що пекло, можливо, не місце, що це стан душі; це було наполовину припущення, а інша половина полягала в тому, що, можливо, небо — це теж стан душі. Йоахім Прахер підтвердив це припущення своєю новиною про кулястість Землі. Для запеклої боротьби того, що вибране, з тим, що засуджене, добра і зла залишилося лише одне поле бою: кругла земля. Тут приймалися рішення.
ebooksa