Диявольскі почвари

Мельхіор з матір"ю влаштували всі справи спадщини і данини на спадо, затримали за собою дім, але на життя залишилося небагато. Матір Мельхіора освідчила, що після стількох років вона прагне знову відвідати своїх родичів в Надрейнськім краї, і Мельхіор супроводжував її в дорозі: вони почекали на купців з тих сторін; бо було небезпечним мандрувати одним через край на південь від Мозеля і через Гельдерн; з часу воєнних заворушень багато збіднілих та здичавілих людей бродило по шляхах. Це була перша подорож Мельхіора поза межі баронства, тому він видивляв очі; але в Брабанті та Гельдерні небагато було чого бачити, ніяких міст, кілька мізерних селищ, люди разом з худобою в одній халупі, дороги ледь-ледь прокладені і бідні місця постою. Лише в Надрейнській області знову можна було бачити кам"яні будинки, фортеці і високі церкви; Мельхіор відвіз матір до князівства Клеве, де ще жили двоє її братів. Багато було плачу і балаканини про сімейну долю та недолю, але ж, оскільки всі розмовляли німецькою Мельхіор розумів через два слова на третє; звідтіля він вибрався далі, у верхів"я Рейну, і в кожній хоч трошки значущій церкві чи абатстві дуже старанно оглядав образи. Причетники та світські брати, що його супроводжували, майже завжди казали, що ці зображення походять від кельнської школи, хоча не раз і не знали прізвища живописця. Довго стояв Мельхіор перед вівтарними образами зі світлими, сочистими кольорами: його гнівало, що висять вони так високо, що не може він торкнутися їх носом і очима, дійти таємниці цих світлих барв.

В одній монастирській школі на взгір"ї він зустрів художника, який виконував великий триптих: на зовнішніх крилах були Давид та Авессалом, а на відкритих крилах – Народження Христа. Мельхіор не міг відірвати очей від цього образу, оскільки і цей живописець писав в яскравих, блискучих кольорах; дуже скоро вони вдалися в розмову. З питань Мельхіора німець зробив висновок, що мандрівець одного й того, що і він, фаху, і спитав, чи не захотів би чужинець намалювати невеличкий образ, щоб показати, що вміє. За один день Мельхіор намалював св. Ієроніма з левом в найкращому стилі свого майстра. Німець був захоплений постатями, а ще більше – невеликим зеленим пейзажем з міськими мурами та вітряними млинами, які можна було бачити біля гроту пустельника. Він пізнав новий спосіб малювання в Брабанті та Фландрії[3], сказав і попросив Мельхіора залишитись на довше і допомогти йому в малюванні вівтаря. Ця праця, освідчив він, для нього в такі мокрі, холодні дні осені дуже утяжлива і одностайна, нову ж таки, листопад вже на носі. Мельхіор погодився, бо він обов"язково бажав зглибити, як повстають ті яскраві барви, і на декілька тижнів залишився в монастирі. Художник доручив йому написати новий фон для Народження Христа, і Мельхіор знову намалював на фоні високого небосхилу вид на брабантські взгір"я, ниви та сади. Абат і монахи часто приходили і оглядали роботу, вони ж щедро наділяли обох живописців в живність та деревину для опалу, в монастирі хватало усього, але похвали духовних панів приводили Мельхіора в клопоти. Окрім змішування яскравих фарб він трохи навчився балакати німецькою, але ж коли майстер хотів забрати його з собою в Майнц і Нюрнберг, і окрім спокус подорожі обіцяв йому ще славу, добробут та громадянство якогось з німецьких міст – Мельхіор з непокоєм помислив про свого майстера Панкраса, про могилу батька в св. Урсулі, про весь світ власної молодості і почув, що прийшов час повертатися. З доброю платнею повернувся він в Клеве за матір"ю, але ж дядьки заявили: - Залиш її у нас, ми щасливі, що знову разом, вона буде вести нам господарство. І ти теж залишайся, роботу тобі ми знайдемо.

Тільки Мельхіор заперечно покрутив головою. Він відповів, що з радістю залишиться ще на час свят, але потім він мусить повертатися до Брабанту, щоб закінчити термін навчання у Майстра Трьох Королів, як воно і годиться. Матір плакала, коли відразу після Нового Року він виступив в похід з купцями; зима була холодною, тому розставання випало ще смутнішим; Мельхіор і сам чув себе пригнобленим. На цей раз на судні всі попливли вверх проти течії Рейну, доки крига не уможливила подальшого путі. Від Кельна до Аахена, а звідтіля до Льєжа, подорожували на возах. Час від часу сипав густий сніг, по дорозі вони зустрічали дуже мало людей - пару пілігримів та торгівців. В одній господі, де вони ночували, почули, що швейцарці вдруге побили герцога Бургундії, сам він поніс смерть від незнаної руки, так що його з великим трудом знайшли н полі битви[4]. Коли його врешті решт знайшли, той лежав наполовину голий, пограбований з коштовностей, з обличчям в напівзамерзлій калюжі і вже над"їдений вовками. Деякі гості на постоялому дворі не бажали вірити цій нещасній звістці, але ж торгівець, який все це оповідав, присягався всім святим, що говорить правду; у Фландрії вже шаліє бунт, казав він, панування Бургундії вже йе до кінця. Німецькі купці з неохотою потягли далі; спочатку вони планували їхати до Антверпена через Брюссель, але ще до того, як вони досягли Лювена, виявилося, що поголоси про герцога і розгром його останньої армії не були брехнею; в його нідерландських володіннях панував страшенний замет та здичавіння: пани сховалися в своїх укріплених замках, в містах ніхто і не мислив про торгівлю і ремесло. Народ у відкритому бунті кипів гнівом на помічників поконаного властителя – на вчених в законах, збирачів податків і міських адвокатів. Скрізь, коди прибували, Мельхіор і його товариші по подорожі бачили сліди насилля. Громадянська сторожа встала на сторону люду і не виступала проти бунту. Певного разу подорожні побачили обвуглені залишки будинку, в якому жив високопоставлений скарбник; його спалили разом з усім майном і добутком. Наступного дня вони прибули до малої місцини, де на ринковій площі на шибениці бовталося застигле тіло людини в тозі та суддівському береті; так що не треба було ніяких пояснень. Змучений народ мстив за багато років, протягом яких герцог залізною рукою утримував Нідерланди. Німецькі купці проклинали всіх володарів та їхню жадобу влади – римського папу, імператора та князів, в середині зими повернули назад. Мельхіор тоді мусив самостійно їхати далі, не знаючи краю, маючи заледве дев"ятнадцять років; гроші в нього скінчилися, а між ним та рідним містом пролягла територія, де бідні селища та гостинці під час заметілей, що робилися все більш частими та сніжними, зробилася зовсім непроїзною. Більші і заможніші загороди, які він минав, замкнули перед ним ворота, а дворові пси гарчали і були в будь-яку мить вчепитися в чужинця; а там, де він ішов крізь бідні околиці, убогі дивилися настільки жадібно на його вовняний каптан, високі чоботи та шкіряну сумку, що він волав обходити такі поселення та вибирав утяжливі лісні стежки.

В одній степовій околиці він зустрів трьох пілігримів, які поверталися з Риму до південної Голландії. Так що потягнув він з ними і мусив слухати їхню непристойну балаканину про послаблення звичаїв, про жадобу посідати та вбивчу ненависть пап та кардиналів, так що волоси на голові ставали дибки. Він спитав у супутників, а чи не зустрічається у можних світу цього справжньої доброти. Ті відповіли: ні, нема в них ані крихти доброго, між тиранами Церкви та світськими княжатами немає вже ніякої різниці, всі вони продалися сатані взамін за розкіш та владу насилля. Ніщо не може врятувати людину, хіба що втеча перед світом; тільки прості та низького роду люди ще заховали вчення Христа і не дозволяють чесноті згинути.

Так вони довго жалілися, приводячи багато прикладів. У Мельхіора склалося враження, що окрім біди та пронизливого січневого морозу він повинен на додаток зносити сморід невидимих мулистих вод, в які затягували його товариші подорожі. Він був майже радий, що тим історіям, наповненим гріхами та лементуванням, поклала край поява громади збройних. Три пілігрими відразу ж пали на землю і прикинулися мертвими, якби раніше вже випробували такий спосіб, але Мельхіор і далі стояв. Солдати щось покрикували на незнаній мові д того, як його зауважити; Мельхіор здогадався, що то найманці, які заблукали і які після смерті герцога розпорошилися по його землях, аби на власну руку стягти залеглу платню, і стурбувався. Солдатня без труду знайшла в кущах трьох набожних мандрівників. Вони викликали truffatori[5], доки ті не вилізли, після чого з-під їхніх латаних ряс найманці вирвали велику торбу, наповнену випрошеними фенігами. Мельхіор мав лише те, що було на ньому; солдати вдарили його в обличчя і затягли до свого предводителя, що сидів на коні. Мельхіор побачив молодого рудоволосого чоловіка з кучерявою бородою, в кольчузі з золотих кілець. Він розпитував Мельхіора італійською, художник відповідав йому ламаною французькою, і йому вдалося роз"яснити командирові, хто він такий. Італієць розсміявся, його холодні очі були наповнені презирством. Він наказав принести великий барабан, натягти шкіру і дав Мельхіорові зрозуміти, щоб той щось намалював на ньому. Мельхіор дістав зі своєї торби кольорові "олівці" і, тремтячи від тривоги, почав малювати св.. Маврікія, покровителя солдатів. Його оточила ціла громада в своєму обладункові – в погнутих шоломах, яскравих3хустках на головах, з готовими вдарити алебардами. Малюючи, Мельхіор був переповнений жахом, він був свідомий безжалісної байдужості та камінних кулаків озброєної солдатні – все ще ковтав кров після удару в ніс та вуста; у нього було враження, що злостивість цього солдафонського мотлоху замкнута, наче отруйний вар, в їхніх тілах, і він зовсім би не здивувався, якби та як дим почала б виходити крізь дірки в носах та розрізи в одностроях. Кондотьєр з висоти свого жеребця споглядав на св. Маврикія на барабані, після чого розсміявся і щось сказав своєму поручникові. Мельхіор почув, що його хапають за шию і відводять набік, а коли подумав, що йому припаде в нагороду мученицька смерть святого, отримав лише, разом з шорстким, знущальним сміхом солдатні, стусан в зад.

Він втік, що було духу, і зрозумів, що йому дарували життя, навіть торбу і чоботи залишили Він не знав, що сталося з пілігримами, але так і біг далі, біг цілими годинами, вже коліна стали підгинатися під ним. Коли настав вечір, на краю дороги він знайшов наполовину закопаний в землі курінь з дерну та гілок, в яких літом мешкають пастухи; вповз до середини і згорнувся в клубок під смердючою овечим гноєм соломою. А коли, клацаючи зубами, пробудився на зорі і продовжив мандрівку на північ, світло дня пробилося якби крізь розпростерті на лінії небес савани, і Мельхіор впізнав пагорби, хвойні ліси та стежки вересовищ власної баронії. Він високо підскочив від радості. В якійсь селянській хаті попросив їсти, і йому дали копистку вареної каші; а коли аж до пізнього пополудня далі біг під вагітним сніжними хмарами небом, на якому виднілася бліда зоря заходу і голодні ворони, зобачив перед собою вежі та оборонні вали свого міста. Сльози спливли йому по обличчю, а коли він його витирав, почув, наскільки воно запале і худе під щетиною, в якій водилися вші. Сам собі показавс він блудним сином, який врешті повернувся додому.

Коли наступного дня він відправився до майстерні Панкраса, наповнений тривогами, а що ж то кине йому в обличчя майстер, застав двері та вікна наглухо замкненими. Тоді він пішов до війта своєї дільниці, щоб запитати, що все це означає – хоча, властиве, вже знав – і почув, що старий живописець з приходом морозів захворів, і його аж до самої смерті доглядали в шпиталю сестер милосердя. Мельхіор пішов, прибитий і приголомшений; таким же прибитим і приголомшеним був він надалі, коли досить скоро його визвали до нотаріуса, від якого він дізнався, що Майстер Трьох Королів зробив його спадкоємцем власного дому і добитку, картин і приборів для малювання, а ще невеликої грошової квоти; з усього цього він міг деякий час жити. В паніці бігав Мельхіор по місту, через Клопкенскей, Мамре і Дріббель, через вали і монастирські вулички; все видавалося йому чужим, будинки стояли в зимовому, закопченому світлі – обманні міражі, сірі, грізні, несамовиті. Здавалося що життя заповзло до мишиних нір, за кожним рогом щирила зуби смерть – скелет, що застерігає про життя, що утікає. Мельхіор чув той проклятий скелет в своїм власнім тілі, він чув в ньому ознаки неминучої гнилизни.

Передбачуваний портрет Ієроніма Босха (1585)

Сірою і похмурою була душа Мельхіора. Багато часу проводив він над могилами батька і свого старого майстра; люди на вулицях, які його поздоровляли і споглядали йому вслід, видавалися йому з"явами, а вся реальність була ніби громадою глухих, покритих снігом мар. Дуже часто просиджував він у свого пробоща, щоб не ошаліти від самотності; той спочатку намагався втішати його красивими оповіданнями з Євангелій, але ж вони не зворушували Мельхіора. Потім вони вже тільки сиділи напроти один одного; лютневі і березневі вечори усипляли їх, мов сов, що дрімають в руїнах. Але дуже довго це не тривало, бо одного вечора пробощ якось зібрався в собі і сказав:

- Мельхоре Хінтаме, час жалоби і смутку минув. Я смутився і медитував разом з тобою, аж мені почало видаватися, що я і сам западаю в землю. А тепер, однак, наказую тобі, щоб ти знову узявся за працю заради слави Божої і зважаючи на свої молоді літа .

Ці суворі слова якби вирвали Мельхіора з щільного, сірого, спокусливого сну про солодку згубу та роклад, і він освідчив, що знову забереться до роботи.

Будинок Білеама Панкраса він продав найстаршому з батьківських підмайстерів, що і надалі займався вітражництвом, а в опустілій майстерні батька влаштував собі майстерню. Половину готівки він роздав між сирітськими притулками та шпиталями, після чого зашився в самотності. Він почав писати "Танок Смерті". Намалював Смерть, що виглядає з-за трону владик і довгою, кістлявою рукою обіймає за горлянку одного з земних суверенів в князівській короні і плащі з горностаїв. А коли закінчив цю картину в нових світлих барвах, яким навчив його художник з Надренії, відразу ж розпочав на дошці другу – Смерть і князь Церкви, бо довго роздумував про спосіб життя пап та кардиналів. Його князь Церкви спотикається на довгій кістці, яку Смерть кидає йому під ноги; а коли закінчив і цей образ, у нього склалося враження, щ не досить сильно виразив жах, тому вздовж садової стежки, на якій костура наздогнала кардинала, намалював голих, покритих вовною, чорних і розпусних дияволів, які зухвало сміються, показуючи спичасті зуби та хвости, якими можуть шмагати, які розширювалися ніби розпалені тризубці, а з лагідного фону, наповненого зеленню та квітучих кущів, грізно стирчить потвора з розовими грудями розпусної дівки і червоною дупою мандрила. Поглянувши на картину, Мельхіор жахнувся власного твору і швидко поставив дошку в темному куті, бо лише в складках кардинальської шати було щось з художніх правил, які впоїв йому старий Білеам.

Але ж пристрасть до дивовижного, кричущого і нового продовжувала лоскотати пальці Мельхіора, він і сам не знав, що з ним коїться, але чув, що лусне, або знову попаде у відчай, якщо не відступить перед цією міццю, цим напором виображень, що рояться і взаємно проникають одне одного, які від серця та голови бігли до його рук. Він заледве виділяв собі час на їжу, вранці приносив собі слабкого пива та хліба, тим жив протягом цілого дня і малював, радуючись тому, що мати далеко, а він в домі один. Малював він до сьомого поту і зупинявся тільки від втоми. Він намалював Смерть і лицаря, Смерть і пілігрима, Смерть і купця, написав і другий Танок Смерті – картину за картиною, разом з десять штук. І на кожному образі – якби виповзаючи з його рукавів і холош штанів чи з складок заслон над ліжком, народжувався той безумний, пробуджуючий тривогу звіринець, який чіплявся за людські постаті, трясся та насміхався над ними – літаючи, вкриті лускою нічні кровососи, щури з пташиними головами, прихаючи жаби, ящірки в шоломах, цятковані мов леопарди напівлюди, які кігтями розривали вмираючу людськість, плазуни з металічними, подібними трубам писками і мавпи в священицьких капелюхах, окроплюючи свяченою водою. А там, де краплі цієї води падали на пустий пісок, виростало щось на вид обридливого риб’ячого черева або ж блазенської рожі, що косила в сторону литок і колін.

Мельхіор спам"ятав собі слова, які пробурчав колись старий Панкрас, коли вперше відкрив на картині Мельхіора цих чудовиськ. Виходить, то були диявольські почвари. Раптом ці слова раптом не мали в собі нічого загадкового, дуже добре вони пояснювали, що виповзало зі змучених грудей – народжені з думки дива, спокуси та підлоти, які пекло день за днем підсовує нашій душі. Він один, Мельхіор Хінтам, дав їм видимий кшталт. Коли він поставив картини в одному рядкові перед собою, то з відразою дивився на "Танок Смерті". Він знав: через ці образи виразив правду, яка не сміла бути таким чином вираженою, він послужився палітрою та пензлем, щоб виявити щось, що переходило всі обумовлені правилами шляхи мислення і малювання, що прокладало путі самому дияволу… Він чув себе як після тяжкої хвороби, коли сунув "Танці Смерті" в кут майстерні – хай там їх покриє темрява, обмотає павутиння. В якусь мить він навіть був готовий побігти до свого пробоща, щоб висповідатися, яким він сам піддався дивним спокусам пекла, і показати йому власні диявольські видіння. Але його утримав незнаний страх, ледь чи не сумнів – якби то в цьому новому, вперше у нього виявленому способі малювання, який він прикривав навіть від осуду священика, було щось, що належало виключно йому, тільки йому…

2.

Після довготривалої гарячки, що завітала до нього, Мельхіор дивився в життя вже більш тверезо. Місто надалі існувало і не відрізнялося від давнього; безлад цеглин, тростини і деревини, де під сонячним чи дощовим небом люди спішили і важко працювали; він знову бачив їхні чини і проступки з усім, що вони в собі крили. Художник, як колись, прогулювався під величезною вежею, і як колись Великий Громмерт нагадував, відбиваючи години:

Коли пожежа вибухає, гукаю,

Коли війна в країні – гримлю,