Диявольскі почвари

22
18
20
22
24
26
28
30

Велебний Хаезе вирячив очі, його червоне, доброзичливе обличчя п"янички набрякло, навіть Калс виглядав здивованим. Тоді парох підняв палець і сказав:

- Клянуся всіма святими, художнику, твій друг Кіліаан надихнув тебе на цю сміливість... цей жартівник починає коштувати нам занадто дорого. Але твої картини гарні, ти отримаєш свої двадцять флоринів!

Він наказав покликати отця Євсевія, відповідального за скарбницю, і Кальс знову підморгнув Мельхіору, а Євсевій у розпачі заламав руки, почувши, що повинен заплатити художнику двісті сорок гульденів. Він заявив, що капітул постійно відчуває фінансові проблеми і не знає, як виконати свої зобов’язання з дня на день. А потім всі сіли за стіл, щоб підрахувати, в скількох термінах їм доведеться заплатити за картини; коли Мельхіор нарешті вийшов на вулицю, у нього в кишені були перші п"ятдесят гульденів.

Десять із них він поклав у гарний, вишитий перлами гаманець, який колись належав його матері, і ввечері пішов до Кіліаана Бора, лише вдруге він переступив поріг його дому. Він передав невеличкий гаманець із блискучими гульденами дружині Кіліаана, Хефзібі, сказавши, що вони стануть заощадженнями її дочки Блансінтьє, розпещеної лялечки зодчого. Пані Хефзіба, жінка зі світлою шкірою та темно-рудими косами, почулася збентеженою та захопленою. Кіліаан, підливаючи Мельхіору пива з блакитного глечика, сказав:

- Ну, ви самі бачите, що від цих панів не можна добитися нічого, тільки зухвалістю. Якщо в тебе не вистачить сміливості, то станеш їхнім рабом, ганчіркою для чобіт.

Мельхіор сидів і пив, а на колінах у нього була струнка світловолоса Блансінтьє, яка, подолавши свою дитячу сором’язливість, гралася блискучими гульденами. У кімнаті, під сірою балковою стелею, горіли свічки, хліб із родзинками був на смак як ангельське печиво, у Мельхіоровій голові гуділо пиво, волосся дівчини, яке пахло безсмертниками, лоскотало його худу щоку, над садом горіли дві самотні зірки.

Дружба Мельхіора з Кіліааном міцніла з кожним днем, вони регулярно й частіше зустрічалися в Кіліаановому домі, бо будівничий не приховував, що вдень охоче відвідував Мельхіорову майстерню, але ввечері йому було в домі приятеля занадто багато смутку й туги; будинок Мельхіора нагадував монастир – дім людей, які втекли від світу, подібні він бачив у Девентері та Гауді, складалось враження, що за кожними дверима живе відлюдник. Кіліаан взяв Мельхіора за руку і запитав:

- А ти, тичка для хмелю, у тебе теж багато від ченця, яким ти, власне, живеш? Тільки робота? Ти ніколи не відчуваєш пристрасті у своїй плоті?

У відношенні до цього питання, Мельхіору була неприємною веселість друга; щирість Кіліаана здавалася настирною, він знову відчув містечкову сором"язливість, а крім того, мимовільні ревнощі, бо Кіліаан не приховував, що любить свою дружину з невгамовною пристрастю. Одного разу він обняв кохану дружину за стегна і, погладжуючи їх, вигукнув:

- Ти знаєш, що її справжнє ім"я Беліг"є? Я не міг винести цього імені, тож назвав її Хефзіба, що означає "вона є моєю насолодою"[7], принаймні так пояснив мені один капуцин.

Мельхіор опустив очі. Він уявив, як Хефзіба мило всміхається цим словам, роблячи солоденьке личко; він не любив, коли чоловіки в його присутності кепкували або жартували над своїми жінками. Залишившись сам, він почав думати про слова Кіліаана; йому ніколи не спало на думку, що хтось міг би назвати його монахом, бо сам він ніколи таким не здавався, хоча жив більш стриманим життям, ніж більшість ченців. Він ніколи не думав про шлюб чи навіть про кохання; він спостерігав за чоловіками та дружинами свого міста і бачив, як вони обманювали одне одного в різних ситуаціях. Він ніколи не відчував найменшого бажання, щоб дівчина зайняла місце його матері в тихому домі. Завжди понад усе була робота, яка вимагала всієї його уваги та роздумів. Мельхіор шкодував, що Кіліаан не сказав цього про спонукання плоті... ніби мандрівнику в тихому саду сказали, що під опалим листям гніздяться змії. Мельхіор ловив себе на тривожних бажаннях, і проти них не знав іншого засобу, крім того, що колись порадив йому Майстер Волхвів, але не проти такого роду спокус. Так, він умертвляв своє тіло, не усвідомлюючи, що, з’явившись знову після таких суворих і виснажливих днів, він більше, ніж будь-коли, був схожий на змученого ченця.

Не минуло й року, як Кіліаан Бор перебував у місті, як тут подув новий, вільніший вітер. До нього й до його дому почало збігатися все молоде й жадібне життя. Майстри й підмайстри, вітражники, власні його майстри - усі ті люди мистецького ремесла припадали до будівничого, як рій синіх жуків до сиропу, утворивши своєрідне, грайливе коло. Мельхіор часом відчував невідомі йому до тих пір напади ревнощів, бачачи, як тепло й весело Кіліаан вітає навіть найскромніших із цих людей. Число цих веселунів виросло так,що можна вже було казати про дружину, дім Кіліаана уже не міг їх вмістити, і вони приходили будь-коли випити, поспівати та поговорити; Мельхіору часто було досить цих мандрівок з шинку в шинок. У більшості, здавалося, були сталеві нерви й страусовий шлунок, але голова й шлунок Мельхіора відмовляли, коли він, вийшовши із таверни "Під Гусаком і Козою", приземлився в "Козирному тузі", а звідти його наполовину донесло до "Ложа Ченця". Іноді комусь із робітників Бора доводилося проводити його додому, іноді він сам, розбитий тілом і душею, намагався знайти власне житло . Йому справді було соромно за власний стан, але очі його були затуманені; він сильно колихався на ногах, з огидою плював на місяць, стукав дверним молотком і, нарешті, мабуть лише завдяки своєму янголу-охоронцю, цілий і неушкоджений приземлявся на своєму ліжку, за товстими шторами... Після кожного такого затемнення він кілька тижнів уникав своїх товаришів, аж поки Кіліаан із сяючими посмішкою й добротою очима знову не виманював його з самотності.

Не минуло і року, як до світських товариств, які вже були в місті, Кіліаан додав ще одне: він назвав його Братством Зелених Шапок. Це було лише продовженням кола, яке утворилося навколо нього, за винятком того, що члени братства носили на грудях відзнаки з білого шовку з вишитою півнячою ніжкою, а коли вибиралися на більшу п"янку, зухвало одягали на голови зелені головні убори; а під одзнакою латинськими завиванцями була написана емблема "Et nobis calcaria"[8]. Видатні городяни, майстри цехів і одягнені в оксамит банкіри, які роками були зібрані разом у витонченому Товаристві Святого Духа, не допускаючи людей нижчого стану, дивилися на Зелених Шапок, які наполягали, що вони теж носили шпори, з великою недовірою - наполовину здивовано, наполовину з погордою, але до Бора дістатися вони не могли. Зрештою, він був відомою людиною, і нікому не дозволяв забороняти йому спілкуватися з ким він хоче. Справді, здавалося, що він таємно кидає виклик могутнім знатним особам своїм братством, що він знущається над справедливими; але він не сказав цього вголос, і правителі також не підняли цієї справа, бо ніхто не любить публічно питати, чи не водять його за носа?.. Міська сторожа ще більше побоювалися нового братства з півнячими шпорами, і стражники нічого так не боялися, як втратити прихильність народу, бо в ті часи ніколи не було відомо, чи залишаться пани при владі назавжди. Тож незабаром спалахнули сутички з людьми Бора, особливо коли ввечері в шинках було порожньо, а на вулицях їх було повно. Іноді навіть виникали бійки, а в ніч після Золотої Меси[9], коли Кіліаан з своїми прибічними поверталися з таверни, і вони спіймали дзвонаря на Ринку і прив’язали його до мотузки Великого Ґроммерта, той же своїм шамотінням викликав відчайдушну тривогу на вежі, і виникла справжня бійка між міськими охоронцями та Зеленими Шапками. Все місто вибігло з будинків дивитися на бійку, а натовп вічно п"яних бешкетників навіть активно долучився до неї. І багато людей з обох боків були в синцях і шрамах, а Юстус Сюетмонд, помічник старости, спіткнувся об свій меч правосуддя і вивихнув щиколотку; Мельхіора поранили ножем у ліве плече, і він прийшов до тями лише в низькій кімнаті монастирської лікарні під докірливим поглядом сестри милосердя.

Відразу в місті було багато обурення, але, кінець кінцем, переміг старий брабантський спосіб буття; сміялися і вирішили сміятися далі. Кіліаан Бор і його Зелені Шапки не повинні були дати обвести себе навкруги пальця, поза тим, цей чоловік мав в собі щось привабливого: міцне, бойове тіло, міцну голову і сміливий, блакитний блиск очей – якийсь непереборний шарм, що межує з небезпекою. Не один Мельхіор відчув це, інші теж. Зеленим Шапкам дали волю, і Рада Двадцяти Чотирьох провела таємну нараду, де тихо запевняла себе, що будівничий не залишиться в місті назавжди.

Коли ж надійшла найближча Масниця, всі рани давно вже були загоєні. Кіліаан Бор разом з Зеленими Шапками закрився в своїх верстатах та домах, а у вівторок Карнавалу виступили з особливими потворами з дерева, глини та шкіри, які вони разом створили, і яки могли навіть рухатися – когути, здавалося, подушилися, перед тим, як голосно заспівати; змії сичали та звивалися; були й інші великоголові чудовиська, що колихалися мов качки у блазнівських демонстраціях, перед тим, як з м"ясом надовго розсталися. Все місто радувалося, але ж разом з цим і тремтіло, коли Кіліаан заповзявся на диявола, і з нього найсильніше насміявся. Найстрашнішу сцену зображував віз, на якому сатана, вдвічі більший за звичайну людину, з довгими іклами і кігтями, обридливо танцював, аж в кінці раптом перечепився і впав між стадо глиняних свиней. Відрився невидимий люк, завив поривчастий вітер, ніби зближався Страшний Суд, князь пекла зник, а з люка пішов червоний дим. Люди, хоч і поблідли, але сміялися вголос, і заразом осіняли себе хрестом, навіть Мельхіор, який сам допомагав розмальовувати диявольську машкару, почув якось не по собі, коли завив вихор і відкрилася западня. Диявольських рож, зрештою, було більше; дехто з членів братства переодяглися в синів сатани і з тризубом і рожном плигали між глядачами. Кіліаан сам натягнув стрій чортової матері, він танцював і хрипів з відражаючою маскою на обличчі; дівчат, яких йому вдалося схопити, він довго тормошив в обіймах – потім казали, що одну прямо з його обіймів непритомну занесли додому – а час від часу задирав спідницю, щоб спід чорного гнучкого хвоста випустити на людей сірчаний сморід. Всі були вражені штучками, які вимислив Бор і його браття, ніколи ще в карнавальну ніч не бавилися так весело; ба, а ще в останню мить, ще до того, як пробила дванадцята, Кіліаан вискочив з диявольської шкіри, і з невеличкою жменькою шибайголів, вистрелив на Ринку з мортири; вогненний сполох пролетів над будинками, заясніли багрові та сині зорі, п"яному хірургові, який не досить швидко втік, обсмалило перуку, а на Ринковій площі вибило декілька віконних шиб. Мельхіор і не пам"ятав, коли він так, від усього серця, сміявся, не міг він і пригадати, яким чином дістався додому. Диявольська зграя лякала на вулицях ще й після півночі, були чутні свисти і крики, хрускіт і брязкіт. На першій ранішній месі багато хто ще ковтав слину від піднесення, там же ревно розповідали, що священик парафії Св. Власія, який дещо напідпитку, з"явився на амвоні, об вістив громаді, що треба брати приклад з Кіліаана Бора. І чорт, і змій на власні очі могли переконатися, що в цьому місті перед ними не чують ляку; зодчий загнав сатану глибоко до дупи його чортової матері.

Так, ото, і той рік точився через усі свої дні – від Масниці до найближчих весіль. Місто з надією дивилося на Кіліаана Бора, який вирішив прогнати хмару важкості та смутку, що зависла над людьми, серця знову розпогодилися, Великдень і Трійцю святкували з давнім розмахом і багатством; підчас стріляння в ціль ніколи ще не було випито стільки пива, казали пивовари, ну а міська сторожа знову відвоювала частину втраченої популярності, з тих пір, як в дні своїх покровителів знову сточила хоробрі сутички з гільдіями. А на ярмарку, поряд із відомими з давніх часів мандрівними жонглерами, в цей раз побачили чорного, як чорне дерево, лікаря-негра в позолоченій чалмі, у червоному сюртуку поверх білого розпущеного халата й у тапочках із довгими носами; він стояв на платформі позаду Дому Терезів, а з ним сивобородий слуга, який, наполовину фламандець, наполовину валлон, оголосив, що кожному, хто бажає дійти до найвищої мудрості й розуміння, цей лікар із країни негрів за три срібні таляри вирізає камінь. Бо в дурня, - нявкав пронизливим голосом слуга, - над чолом, під черепом, сидить камінчик завбільшки з волоський горіх, і цей камінчик заважає вільному розвитку розуму; тепер лікар може усунути цю перешкоду, не проливши жодної краплі крові, і так, що пацієнт не відчує більше болю, ніж укус блохи. Тож навколо помосту зібралося багато людей, багато селян з околиць, підбадьорені підштовхуваннями своїх дружин, матерів чи коханок, повільно піддалися й піднялися на підвищення, щоб, сидячи на очеретяному табуреті, підставляли свою бідну непокриту голову чорношкірому лікареві, що виблискував лезами; під надійною хваткою негра з цих голів почали скочуватися камінці з дзвінким брязкотом, який видають скляні кульки, які кидають діти. Брабантці кричали й аплодували, селяни обмацували свої черепи, розглядали камінчик, який лікар тиснув їм у руки, дивилися на натовп; потім простягали лікареві три таляри й зникали в натовпі з таким виглядом, ніби раптом хитрістю перевершили десять бабуїнів. Мельхіору було шкода тих, хто щиро вірив, що позбувся дурості, але водночас і лопався від сміху, бо цей фокус був уже надто прозорим.

Увечері, коли ярмарок закінчився, все прояснилося: негр і його слуга скинули маски і перетворилися на Кіліаана Бора та скульптора Леонардо, який створював горгулій та атлантів для колегіальної церкви. Зухвалий жарт двох артистів був темою для розмов у місті кілька днів; але Кіліан віддав усе, що захопив у простаків, до лікарні, щоб відкрити притулок для бідних волоцюг, за словами: "Я був чужинцем, і ви дали мені притулок". Крім того, він викупив з рук старости бідняка, якого мали прилюдно шмагати за крадіжку. Дехто в місті казав, що винахідливий і милосердний Кіліан зайшов занадто далеко; тілесних покарань і так на міських площах не було багато, тепер усе вирішувалося штрафами.

Цього року Мельхіор намалював небагато - одне Благовіщення, але ангел якось не вдався, крила небожителя і тепер сиділи криво, от тільки невеликий краєвид із галявинами, не набагато більший за долоню, який проникав крізь арочне вікно в кімнату Марії, був приємний і весняно зелений; все інше було просто нудним. Але після ярмарку, згадавши Кіліаанів маскарад, Мельхіор несподівано сів за роботу й намалював ярмарок - лікаря-негра в тюрбані, величезному, як язичницьке капище, слугу з гострим носом, червоним, як гаряча вафельниця носом, а на табуреті жертва операції, що застигла в овечому заціпенінні, навколо натовп, що регоче; серед людей пересувається рішучий і привабливий злодій, який шукає щастя в гаманцях на поясі своїх ближніх; потім була повія, яку вщипнули двоє чоловіків - один з них був схожий на банкіра Смеередонка в окулярах на носі; лівим оком він зиркає на цицьки дівчини, іншим - на камінчик; хлопець у зеленій шапочці щось робить за спиною у повії, що й не видно, але він сміється, мов лисиця, що нюхає курку, а вона вже тягнеться до хлопцева гамана...

Мельхіор працював над цією картиною лише пару тижнів; щодня знову той ярмарок веселив і дивував його, бо вперше він зробив справу, яка не мала ані найменшої частки святості; нічого, крім людей, якими всі їх знали, реальності, що складається з різних яскраво-зелених, синіх і жовтих кольорів, міські будинки, фортеця

цегляно-червоного кольору навколо дерев"яного настилу з дощок - небо, повне вересневих хмар, м"яких і білих, мов сметана, гілочка з кулькою над дверима корчми - ознака безрозсудних хвиль - і на одному з дахів трохи безтілесне чудовисько з воронкою, затиснутою над схожою на гарбуз голівкою, але це чудовисько виглядає добродушним і невинним, коли прикладає свою трубу обману до рота.