Диявольскі почвари

Закінчивши картину, Мельхіор, звільнений, але й наляканий сам мусив сміятися над нею,; але це був не той похмурий страх, яким сповнювали його попередні картини, які були нашвидкуруч заховані, яких він ніколи не виймав із запорошених кутків. Він ще вагався, чи показати картину Кіліаанові, аж одного осіннього вечора, коли злива вигнала майстрів з будівництва, товариш зустрівся з ним. Зодчий відразу виявив картину з ярмарком; він подивився то на нього, то на Мельхіора і щиро засміявся; потім сів, уважно оглянув картину і ляснув себе по коліну:

Ієронім Босх - Видалення каменю дурощі. 1475-1480 роки. Музей Прадо, Мадрид.

- Так ось що ховається за твоєю невинною рожею, чоловіче! І я, мабуть, надихнув тебе відвагою, коли панове каноніки хотіли за ніщо купити твої Муки Христові! Ось де є відвага, груба мужність правди.

Мельхіор подивився на свого друга здивовано, якщо не наївно, коли Кіліан підвівся й тицьнув його під ребра.

- Мельхіоре, невже ти не розумієш, що ти тут створив? Це нове, наскільки я знаю, нічого подібного ще ніде не малювали і не наважувалися малювати – а ви робиш морду, мов коза, що з’їла причастя.

- Це і справді є добрим? - повільно запитав Мельхіор.

- Добре? - повторив Кіліан, підкидаючи свій обприскану вапном шапку до балки стелі. – Якщо то не чорт тобі допомагав, ти, тріска сушена, тоді, хіба, щоночі на балдахіні твого ліжка лежить янгол і у вісні підказує тобі, що ти маєш малювати. Тепер я розумію, чому ти вважаєш за краще спати сам.

Мельхіор похитав головою. Жартівливі розмови та серйозність свого друга він відчув як гірко-солодку похвалу, але глузування надто жорстоко нагадало йому про його власні тихі страждання. Він побачив, як Кіліан знову взяв картину і нарешті виявив кумедне створення з лійкою на даху, тому що він показав на нього і знову розреготався, але раптом перестав сміятися і запитав:

- Звідки до тебе приходять такі ідеї, Мельхіоре? Мені доводиться сміятися над цим чудиськом, але я не знаю, а чи не варто мені його боятися. Щось подібне має відчувати й собака, коли відьма гладить їй спину проти волосся... - Останні слова він вимовив наполовину стриманим сміхом, але Мельхіор побачив збентеження на відкритому мужньому обличчі свого друга. І те, що чоловік був такий схвильований, раптом додало йому відваги.

Він показав на табуретку, сказав: Сідай! - і побіг в темний, зарослий павутинням куток за старою завісою: - Почекай! - Він дістав Танці смерті, ті картини з диявольськими почварами, ті картини, які довго ховав зі страху, і поклав їх одну за одною перед Кіліааном: - Дивися!

Кіліаан сидів нерухомо й безмовно. Згорблено дивився він на Смерть і прелата, Смерть і князя, Смерть і воїна... Ці образи вперше кишіли диявольськими жахами і їхньою проклятою силою; і коли Мельхіор знову подивився на них через стільки часу, вони проникли в його душу, як суміш полегшення й жаху водночас. Він не міг відірвати від них очей, на мить забув про зодчого, який, сильно обхопивши коліна руками, зігнув уперед свій кремезний, міцний торс, натягнутий, як сталева струна. Мельхіор згадав про свого друга лише тоді, коли почув хрип, який долинав із грудей Кіліаана. Будівничий підняв голову, він ніби не знав, що робити, вперше художник бачив його мовчазним. Раптом Кіліаан перехрестився, підстрибнув, вилетів за двері й зник у зливі. Мельхіор залишився в тупій розгубленості, вся студія раптом здалася йому чужою. Він поспішно прибрав картини, а коли озирнувся, то в майстерні було так тихо й моторошно, що, всупереч звичкам свого самотнього життя, він у будній робочий день вибіг на вулицю, щоб перехилити десь кухоль мускатного вина.

Розгубленість і почуття провини мучили Мельхіора кілька днів, він не почувався вдома безпечно; але невдовзі знову з’явився Кіліаан Бор, його стук-стук несподівано пролунав у дверях. Коли Мельхіор поспішив до передпокою, щоб відчинити двері, Кіліаан крикнув з порога:

- Клянусь хусткою, якою задушили святу Кунеру, давай-но сюди свої Танці смерті! Мені потрібно переглянути їх знову, більше ні про що не можу думати, ах ти чортів брат!

Він заштовхнув Мельхіора в темний куток, допоміг дістати запорошені пилом картини, виклав їх у ряд, свиснув крізь зуби й показав на народжені фантазією чудовиська:

- Як ти називаєш цих монстрів?

- Диявольські почвари, - сказав Мельхіор, наче це було зрозуміло само собою.

- Диявольські почвари, - засміявся Бор із полегшенням. - Я вперше таке чую... Але воно справді скалить зуби, бурмотить і кипить, як диявольська порода... гарна назва для цих пекельних привидів. Ти сам її вигадав, як тих упирів?

- Цей вираз походить від Білеама Панкраса, мого вихователя й заповідача, якого називають Майстром Волхвів, - відповів Мельхіор. - Він сказав ці слова, коли вперше впіймав мене на відступі від його правил. Він назвав це гниллю і тлінням.

Кіліан не випускав Мельхіорова плеча.