Звірі

— І нікому більше ні слова, — змовницьки шепочу я, — второпав?

Він швидко киває декілька разів, переводить погляд на тіла своїх товаришів. Я регочу подумки й серйозно заявляю:

— Їх ми воскресимо, але це — востаннє. І не плутайтеся більше в нас під ногами.

Він знову розгублено дивиться на них, потім — на мене.

— Геть звідси! — рявкаю я.

Він тікає.

Я посміхаюся. Давно я нікому не розповідав такої маячні.

Виявляється, не така вже й нудна ця справа, як здавалося спочатку. А я вже й забув, як мені подобається працювати з ідіотами…

8

Я саме завершив огляд речей та документів упольованих мною мисливців на демонів, коли почув, як поверхом вище відчиняють двері й Макс обіцяє обов’язково зайти ввечері.

Молодець. Обробив дівчинку.

Я тихенько свиснув. Він швиденько попрощався і спустився до мене. Зупинився біля тіл, зацікавлено оглянув їх, нахиливши голову набік (було в цьому жесті щось від собаки… недарма вони його люблять… певно, мають за свого). Спитав:

— Ти їх убив?

— Ні, — я підняв одне тіло попід пахви, — я їх воскресив. Бери другого й тягни у куток.

Макс здивовано підняв брову, але щодо воскресіння не перепитував, мовчки взявся до справи.

Якщо він мене таки не дурить, то з нього й справді непоганий напарник. Мовчазний, слухняний, кмітливий… І вірити йому хотілося, і працювати з ним було легко, але ж час… Час, який ніколи не зникає просто так, не дозволяв мені бачити у хлопцеві нікого, крім імовірного супротивника.

Ми вклали їх у куточку. Я набрав «02» й повідомив, що бомжі в під’їзді вчинили бійку й тепер двоє з них валяються на підлозі, а третій кудись утік. Я повідомив адресу будинку, досьє на сусідів-алкоголіків (вигаданих, звісно), поскаржився на сантехніка Миколу, який багато п’є й постійно кудись зникає, та висловився щодо незадовільної роботи нашої міліції, яка існує, між іншим, коштом наших податків. Мені пообіцяли з бомжами, сусідами та сантехніком Миколою розібратися, роботу у структурі налагодити, надалі стояти на варті та всіляко пильнувати.

Дивно, як не послали під три чорти… Я верз у слухавку таку фігню, що сам себе ладен був послати… Ех, люблю діставати людей, коли перебуваю у гарному настрої. Принаймні щодо сантехніка Миколи тепер не надто перейматимуться…

— Що далі? — спитав Макс, коли ми вийшли на вулицю та взяли курс на зупинку. Настрій стрімко погіршувався.

Ненавиджу громадський транспорт та шефів, які крадуть недопитаних полонених разом з автівками…