— Ти далеко?
Ніби так важко вистежити…
— Далеко. Можна мені гелікоптер? Я десь чув, що супергерої літають на гелікоптерах…
— Так то супергерої… — зітхнув Жарох. — У тебе є 30 хвилин. Не запізнюйся. Бо почнемо без тебе.
Я уявив собі, що шеф таки сказився й почне вводити в курс справи самого себе, якщо я спізнюся. Посміхнувся.
Скажений Жарох — це, звісно, страшно. Але ж як весело!
Вбивати когось перехотілося, я зупинився біля дороги й підняв руку. Шкода, що поруч немає Макса. Загіпнотизував би якогось таксиста, не довелося б платити гроші. І, що найприємніше, всю дорогу слухати якісь теревені. Чомусь мені завжди трапляються балакучі водії. Від яких, між іншим, у мені знову прокидається жага до вбивства…
Я запізнився на п’ять хвилин. Та звичного розносу не отримав. Жарох не любив сварити своїх перед чужими.
Навіть за запізнення на п’ять хвилин. А чужих у халупі було стільки, скільки раніше я й уявити не міг. Їх було троє. І всі витріщилися на мене, щойно я увійшов. Я з переляку аж ляпнув:
— Добрий вечір вашій хаті!
Ніхто навіть не посміхнувся. Судячи з усього, справи в нас були кепські…
У Жароха зібрався майже весь керівний склад Контори.
Шеф сидів у своєму незмінному кріслі із не менш незмінною люлькою в зубах, навпроти нього, спираючись на підвіконня, стояв Доктор Зло, моє улюблене крісло окупував Нестор, а на невеличкому пуфі біля каміна влаштувався абсолютно незнайомий мені бородатий дядько. Жарох виглядав, як завжди, роздратованим і зібраним водночас, Доктор Зло лагідно посміхався мені (у, зміюка!), Нестор лише швидко ковзнув поглядом по мені, а тоді знову втупився у підлогу, бородатий дядько розглядав зацікавлено.
— Проходь, сідай, — наказав Жарох.
— Привіт, синку, — з тією ж зміїною посмішкою звернувся до мене Док, — радий тебе бачити. Дякую за вітання, які постійно від тебе отримую.
— А поцілунків від мене не передавали? — засмутився я. — Я так просив поцьомати вас у щічку… чи в носа? Так, здається, в носа…
— Джокере! — обірвав мене Нестор.
От із ким краще було не заїдатися.
Я моментально закрив рота й сів на підлогу — аби не витрачати час на пересування меблів.
Я моментально згадав, де я і хто мене оточує. Нестор ніколи не намагався приховати себе за тією м’якістю, якою так щільно обгорнулися і Жарох, і Доктор Зло. Нестор був собою. Нестор був дияволом. Лисим, кремезним, сповненим жорстокої ненависті й несамовитої енергії дияволом. Нестора боялися всі. Навіть я.