Звірі

— Куди ти? — розгубився Макс.

— Як куди? — розгубився у відповідь я. — Спати! Якщо ти не в курсі, то сьогодні вночі мені не дав виспатися один неповнолітній алкоголік.

— А мені куди?

— Та за свічками ж! Індиго…

Я сунув руки до кишень, розвернувся й повільно рушив уздовж дороги. Треба було подумати. Треба було залишитися врешті-решт на самоті й укотре спробувати розкласти все по поличках.

Макс знову довго дивився мені в спину. І знову його погляд був неприємно гострим, відчутним. Так дивляться перед тим, як натиснути на курок. Не подобалася йому, видно, моя спина… Певно, весь я йому не подобався. Так само, як і він мені. Цікаво, чого б це? Просто взаємна неприязнь чи щось більше?

Я прямував уздовж дороги, повз гарчання та гуркіт машин, повз людські натовпи та сірі одноманітні будівлі. Треба було думати, будувати теорії, знову вигрібатися з абсурду…

Але — як? Адже все вже передумав, усі варіанти передивився, поскладав та розібрав усі можливі логічні ланцюжки. Вперше в житті мене поглинула втома. Не та повсякденна, схожа на ледь помітний тупий біль, інша — величезна, безвихідна, темна. Втома не від мого пошарпаного життя — від справи, що почала здаватися міцнішою за мої зуби. Від нерозуміння.

Від розгубленості.

Раптом захотілося когось убити. Просто так. За те, що штовхнув у натовпі, за те, що наступив на ногу, за те, що косо поглянув, за те, що потрапив під руку, за те, що ходить без каски… Просто так, аби довести собі, що можу хоч щось…

Хоча б убивати…

Отакої, сказав я собі, приїхали. Здається, оце і все.

Завтра — до психолога, післязавтра — на пенсію. Я — надто небезпечний, щоб мати право на нервові зриви.

Треба щось робити… Коли не допомагають адекватні методи розбору справи, треба братися за радикальні. Що б такого радикального мені зробити? Може, й справді когось убити? Справі не допоможе, зате мені як полегшає…

Коли задзвонив «червоний», я зрадів. Усе було не так у цій справі. Навіть періодичні спалахи радості від цього клятого дзеленчання замість звичної роздратованості. Усе було шкереберть.

— Спекався дитини? — насмішкувато спитав шеф.

— Ви про яку? Їх щось забагато довкола останнім часом, я в них плутаюся…

— Про обох, — відповів Жарох і швидко, доки я не встиг почати лекцію про вживання однини та множини, додав: — А тепер давай бігом до мене, введемо тебе в курс справи.

Введемо? Жарох теж сказився і тепер із собою на «ви»? Чи знову гості в халупі? Цікаво… У будь-якому разі — цікаво…

— О! — зрадів я. — Як вчасно! Втім, як завжди…