— Коли йдемо в гості? — спитав я у відповідь.
— Увечері… тільки… Тільки вона мене одного запросила… на вечерю…
— Все ясно. Свічки, романтика… Думаю, впораєшся без мене.
Макс злегка почервонів. Господи, він іще вмів червоніти!
— Мабуть, — знизав плечима, — а потім що?
— Не мабуть, а «буде зроблено», — виправив його я. — А потім укладеш дитину спати й тихесенько відчиниш мені двері. Будемо проводити детальний обшук.
Він серйозно кивнув:
— Буде зроблено!
— От і добренько. А тепер бігом купувати свічки та складати романтичні вірші. І не забудь вино. Багато вина. Вона має міцно заснути.
Він широко посміхнувся й повторив:
— Буде зроблено!
Я зупинився, уважно подивився на нього.
— Слухай, — сказав я, — а вона ж тобі подобається!
— Подобається, — винувато посміхнувся Макс.
— Я маю нагадувати про можливість виникнення потреби в її ліквідації? — поцікавився я.
— Хіба це проблема? — здивувався Макс. — Треба буде — ліквідуємо.
— Незважаючи на те, що вона тобі подобається?
— Ну звісно… — мої питання здавалися йому дивними. — Ти хіба не так робив?
Я? А як я робив? Я взагалі не пам’ятав такого, щоб мені колись подобався хтось із об’єктів. Певно, об’єкти мені траплялися такі — негідні симпатії… Втім, хіба не всі люди такі? Кожного з них є за що вбити… Просто не на всіх знайдеться по вбивці… Та й важкувато буде декого з них убити. Не один убивця на нього буде потрібен, а ціла армія…
— Коли вкладеш її у ліжечко, набери мене на телефон і скинь. Я буду під будинком, — сказав я. — Давай, до зв’язку!