У кутку, біля дверей, тулилися дві сільські перекупки, закутані в хустки; їхні кошики й пузаті клунки займали майже всі полиці. Російський солдат, другий сусід Альберта, димів їдкою махоркою.
Молода жінка в каракулевій шубі сиділа навпроти Альберта, поруч із бабами-перекупками. Вона підняла комір і заснула. Трохи згодом, не прокидаючись, жінка закинула ногу на ногу, поли шуби розгорнулися, спідниця задерлася, відкривши коліна, обтягнуті тонкими панчохами. Гладенькі, круглі й оголені, незважаючи на панчохи, вони мимоволі впадали у вічі; були так близько, що, простягти руку, можна було торкнутися блискучих панчіх. Несподівано жінка ворухнулась уві сні й зняла ногу.
Чоловік в окулярах, що сидів коло вікна, перестав жувати і, поглядаючи скоса на ноги жінки, з несподіваною граціозністю витер хусточкою мокрі губи. Ксьондз здригнувся, осовіло розгледівся по купе; в сірому напівмороці неможливо було відвести погляду від білих оголених колін, відтінених полами шуби і краєм чорної спідниці. Ксьондз витяг із кошика товстий бревіарій,[2] сердито смикнув червону стрічку закладки й зухвало вп"явся очима в жінку.
На вокзалі в С. молода жінка прокинулася, немовби після страхітливого сну. Нервовим рухом змахнувши з себе якісь видіння, вона поправила волосся, спідницю, глянула на годинник. Потім рвучко підхопилася з лавки й протиснулася до вікна.
— Душно тут, — сказала голосно.
Ксьондз прислужливо опустив вікно. Жінка подякувала йому легенькою усмішкою. Витягши з кишені шуби червону в білий горошок шовкову хустину, вона висунулася з вікна, вдихаючи холодне прозоре повітря. При денному освітленні її пухнасте волосся виявилося мідно-червоного кольору, а на блідому обличчі де-не-де проступали золотаві веснянки. Вона була дуже вродлива — з орлиним носом, маленьким ротом і таким білим лицем, неначе його ніколи не торкалися сонячні промені.
Поїзд рушив. Вітер підхопив краєчок її червоної хустки, тріпотів нею, куйовдив волосся.
— Холодно! — писнула котрась із перекупок.
— Зате здорово! — знехотя буркнув до них солдат.
Молода жінка нарешті відійшла од вікна. Солдат поквапливо зачинив його і широко всміхнувся, показуючи дорідні зуби.
І знову жінка закуталася в свою шубу, але вже більше не спала. Альберт відчував це, бачачи, як ледь здригаються її повіки. Вона сиділа на лавці боком, незручно повернувшись. Альберт здогадався, що жінка стежить за худорлявим чоловіком в окулярах. Той поводився досить дивно. Це вже не був безтурботний ненажера. Він раз по раз притискався обличчям до вікна, тривожно вглядаючись у густий сосновий ліс, що пробігав мимо поїзда. Окуляри немовби заважали йому, він зняв їх. Проте таких бистрих пильних очей не міг мати короткозорий чоловік.
Поїзд ішов усе швидше й швидше. Пронизливо деренчав старий вагон. Скрегіт ресор, дверей, вікон і зчеплень заглушав і поглинав усі інші звуки. Здавалося, що поїзд мчить у клекотливу прірву і за мить скотиться в неї. «Лечу назустріч смерті», — Альберт здригнувся. Йому стало так страшно, що він міцно вчепився руками в лавку, аби не закричати. Він спробував якнайшвидше відвернути свою увагу від цієї думки. В голові крутилися уривки англійських фраз, зворотів, слів. Нарешті він згадав свій улюблений фрагмент із байронівського «Манфреда» й заходився повторювати його по пам"яті. «Люблю пафос, як провінційний актор. А втім, чи не отаке нікчемне акторство саме й потрібне, щоб зіграти роль Альберта?» — подумав він.
Несподівано заскреготіли гальма, вагон сильно струсонуло, з полиці на коліна Альбертові попадали розбухлі клунки перекупок. За вікнами полоснула коротка автоматна черга, десь поблизу, можливо в сусідньому купе, посипалося розбите скло. Почулися поодинокі, гучні гвинтівкові постріли. Поїзд різко стишував хід…
Молода жінка в каракулевій шубі кинулася до дверей. Ненажера трохи прочинив вікно й обережно виглянув назовні. Ніхто не помітив, як і коли в його руці опинився пістолет із знятим запобіжником. Він вистрілив тричі, майже не цілячись.
— Під лавки! Під лавки! — надсадно волав ксьондз, повзаючи серед клунків на підлозі.
Солдат блискавично схопив з полиці гвинтівку, клацнув затвором і теж примостився коло вікна. «Отче наш, що є на небесі…» — молилися перекупки, яким несила було втиснути свої огрядні тіла між труби, що перегороджували місце під лавками. Альберт скулився в кутку біля дверей, забарикадувавшись од вікна клунками.
Вибухнула граната. Потім ще одна. Майже безперестану строчили автомати. Раптом стрілянина вщухла, стало тихо.
Поїзд стояв у лісі, на низькому насипі. У відчиненому вікні безвладно лежало тіло ненажери. Голова, груди і руки звисали назовні. Альберт бачив тільки його ноги, що конвульсивно посмикувались. Поряд на лавці валялися рогові окуляри.
— Не підходити до вікон! — крничав хтось.
По гравію насипу рипіликовані чоботи, долинали гучні слова команди.
ebooksa