«Ошукала. Знову нас ошукала. Вона вирішила втекти з поїзда, а я, як дурень, повірив залишеним рукавичкам».
I він з чемоданами насилу пробирався серед людей, що заповнили коридор. Станція була невелика: збитий із дощок барак та два покриті гравієм перони. З поїзда тут вийшло чимало пасажирів, і Альберт довго й безпорадно крутився поміж ними, стараючись нагледіти свою сусідку.
Проте її ніде не було. Може, вона вискочила з другого боку? Там стояв товарняк, і Альбертові важко було уявити, щоб така дама в тонких панчохах і модних туфельках змогла пролізти під товарним вагоном або перебратися через буфер та брудні ланцюги. І все-таки він вирішив повернутися в своє купе й виглянути на другий бік.
Поїзд рушив. «Вислизнула від мене, втекла», — закипала в Альбертові злість. Так легко пошила його в дурні. Навіть голосу її не запам"ятав. Йому це здавалося подвійною поразкою.
Повз нього пройшов начальник поїзда, заглядаючи в кожне купе і рахуючи вибиті кулями вікна.
— Що це було? Хто на нас напав? — запитав Альберт.
Той стенув плечима. Про це його запитували всі пасажири.
— Не знаю. Напевно, Рокита. У поштовому вагоні везли мільйон злотих. Вони дізналися про це, розвернули гранатами двері вагона, перебили охорону. Поквиталися, з ким хотіли. Гроші забрали.
— Скільки вбитих?
— Чоловік п"ять. Руські і кілька наших. Поляків, — швидко поправився він.
У купе на лавці все ще лежали залишені жінкою рукавички. Альберт глянув на них майже з ненавистю. Ксьондз кивнув йому зі свого місця і показав окуляри вбитого.
— Погляньте лишень. Це ж звичайні скельця. Він маскувався. О-о, навряд чи цей чоловік був справедливий…
Альберт усміхнувся.
— Справедливим, панотче, найчастіше доводиться маскуватися. Зрештою, може, це був Іуда?
Він узяв із лавки рукавички, мимоволі доскіпливо оглянув їх. Ксьондз дивився на нього з дедалі більшим страхом.
Сіявся дощ. Альберт поволі брів багнистою вулицею. Містечко з першої ж хвилини викликало в нього огиду. Він ішов повз похилені й руді від часу паркани, за якими виднілися сараї, склади, невеличкі фабрики. Звідти тягло гаром. Галуззя дерев і те було брудне, вкрите товстим шаром сажі. Альберт вийшов на головну вулицю, забудовану триповерховими будинками, претензійно стилізованими під старовину — з ошатними карнизами й тонкими решітками балконів. Улітку, в зелені дерев і листі дикого винограду, що вився по стінах, вони, можливо, справляли непогане враження. Тепер же дерева стояли ще голі, а сіро-зелені пагони дикого винограду, що чіплялися за стіни, скидалися на стрічки серпантину після свята.
Швейцар тутешнього готелю, діставши від Альберта добрячі чайові, швидко повернув йому вже заповнений бланк.
— Ні, ні. В номерах блощиці. Внизу нічний ресторан, гамірно. Я дам вам адресу. Розкішні, зі смаком умебльовані кімнати, ванна, гаряча вода. Але дорого, — додав він стишеним голосом.
Альберт підняв свої чемодани.
— Хлопчик вас проведе. Це трохи далекувато, за містом. Та наше місто маленьке, так що всюди близько, — тішився він своїм дотепом. — Ви мешкатимете в пансіонаті вдови Рачинської. Чоловік її, майор, загинув у таборі для військовополонених офіцерів у Німеччині й залишив їй шикарну віллу. Вона влаштувала там приватний пансіонат. Чудо, скажу я вам. Кращого не знайдете в усьому нашому місті.
ebooksa