Операція «Кришталеве дзеркало»

До купе вбігла жінка в шубі. На голові в неї знову була пов’язана червона в білий горошок хустина.

— Що? Що сталося? — хрипко спитав її солдат.

— Не знаю. Не знаю. Убитий? — майже нестямно промовила вона, з острахом дивлячись на мертве тіло у вікні.

— Рокита, Рокита напав! Це його місця… — долинув з підлоги глухуватий голос священика.

— «Діво Маріє, змилуйся над нами, господь з тобою», — голосно молилися баби.

У коридорі загупали кроки. В дверях купе зупинилося троє чоловіків з автоматами, в польських мундирах і конфедератках. Один із них — молоденький, з випещеними чорними вусиками, — обережно відсторонивши даму в каракулевій шубі й легенько вдаряючи кінчиком чобота по випнутих сідницях перекупок, торував собі дорогу до вікна.

— Готовий. Убек[3] — сухо ствердив він, схилившись над убитим.

Потім схопив мертвого за ноги і легко скинув його на насип.

Побачивши польські мундири й орли на конфедератках, солдат зрадів. Обличчя його розпливлося в широку усмішку.

— Ей ти, руський, ходімо, — поманили його пальцем поляки, виходячи з купе.

Солдат поквапився за ними, вдоволений, що зможе прислужитися. В коридорі у нього вирвали гвинтівку.

— Що таке? Що? — нервував він.

Але його повели до виходу, підштовхуючи дулами автоматів.

Кроки стихли, грюкнули двері вагона. За хвилину сухо вдарив пістолетний постріл. Пролунав пронизливий крик болю, що перейшов потім у хрипкий протяжний стогін, — його обірвали два нові постріли.

Молода жінка напівпритомно опустилася на лавку. На її білих щоках нервово здригалися м"язи.

Альберт відкинув клумаки, торкнувся жінчиної руки.

— Вам погано?

Вона заперечливо похитала головою. Прислухалася. Коридором знову йшли люди. Вони наближалися повільно, рипіли двері — напевно, оглядали кожне купе. Альберт сидів нерухомо, марно намагаючись заспокоїтися, опанувати себе.

Він почув, як у сусідньому купе вимагали документи. «Документи? Що їм скажуть мої документи? В них я Альберт, — роздумував він. — Якщо почнуть обшукувати, знайдуть пістолет і вколошкають мене, перш ніж я встигну зажадати, щоб вони провели мене до свого командира. А командир? Чи повірить він Альбертові?..»

Голосно сопучи, з підлоги підвівся ксьондз. На його чорній сутані виднілися сірі плями пилюки. Слідом за ним піднялися перекупки. Вони дивилися на нього благально, ніби віддавалися на його ласку. Ксьондз заходився обтрушувати сутану, та раптом крикнув і відразливо замахав рукою. Долоня його була закривавлена: кров капала із столика під вікном.