У купе заглянув знайомий уже молодик з чорними вусиками. Він був дуже гарний, з червоними, як у жінки, губами. Конфедератка хвацько сиділа в нього на маківці.
— Вас поранило, панотче? — стурбовано запитав він.
— Ні, ні. Це зі столика тече…
— Це убек так вам «услужив». Ну, нічого. Здох. А ви що за один? Устаньте! — наказав він Альбертові.
Альберт поволі підвівся з лавки. І в якусь мить устиг помітити, що молода жінка носком туфельки торкається високої халяви чобота вусатого молодика. Кров залила Альбертові лице. Він усе зрозумів… Несподіване пробудження, червона хустка, що тріпотіла на вітрі й була помітна здалеку, — це умовний знак, сигнал для когось.
Молодик гримнув па Альберта:
— Чиї чемодани? Он ті, шкіряні?
— Мої.
Презирливим поглядом він обвів новенький Альбертів плащ, сірий фетровий капелюх.
— Що везете? Підторговуєте, еге ж?
— Трохи книжок. Білизну. Костюм.
— Невже?
Альберт зняв з полиці чемодани. Не кваплячись, витягнув з кишені ключик, відімкнув замки.
Молодик, явно розчарований, понишпорив рукою між сорочками, галстуками, недбало промацав рукави й холоші чорного костюма. Трохи довше розглядав книжки, деякі він навіть узяв у руки, а неприхованим задоволенням прочитав уголос їхні англійські назви, виказуючи досить добру вимову.
Потім вийшов у коридор і, насвистуючи крізь зуби, заглянув до дальшого купе.
За вікном пролунала протяжна команда. По коридору загупотіли чоботи.
— О, їдемо! — радісно писнув ксьондз.
— Господи, поми-и-и-луй… — знову заспівали баби, але ксьондз рішучим помахом руки наказав їм замовкнути.
Гримнуло ще кілька пострілів.
На обличчі молодої жінки відбилася страшенна втома. Вона кілька разів провела рукою по чолу і скронях, ніби тамуючи головний біль, потім заплющила очі, поклала руки на коліна і застигла в такій позі. Та Альберт відчував, що жінка не спить. «Мабуть, вона вперше бере участь у такій операції», — роздумував він.
ebooksa