Операція «Кришталеве дзеркало»

22
18
20
22
24
26
28
30

Дівчина запросила гостя в дім. Довгий темний коридор, що ділив будинок навпіл, сяяв чистотою й пахнув мастикою для підлоги. Альбертові довелося взути поверх своїх черевиків повстяні капці, як у музеї, і пройти в них до кабінету вчителя.

«Донечка переслідує батька манією чистоти», — сердито подумав Альберт. У просторих капцях він почував себе, мов каторжник, до ніг якого причепили важкі кулі.

Він сів на широку старомодну канапу, не зводячи очей із своїх заарканених ніг.

— Прізвище вашого батька я знаю завдяки одному науковому дослідженню. Я пишу працю, близьку за темою до того дослідження, і хотів би одержати деякі поради й відомості.

— Ви, напевно, маєте па увазі історію Ольбрахта Ласського?

— Так… — здивовано відповів Альберт. Дівчина розсміялася.

— Здогадатися не важко: батько написав тільки одну працю — про Ольбрахта Ласського. То було дуже давно. Потім він став викладати в гімназії і відмовився від наукової кар"єри. Знаєте: дім, дружина, дитина…

— Його «закували» в отакі м"які постоли, правда? — пустив шпильку Альберт.

Він не міг відвести погляду від своїх ніг, спотворених капцями. Уявляв собі, який він у них кумедний. Ця дівчина просто насміхається з нього. Вона викликала в ньому вороже почуття, бажання помститися.

— На жаль, ми не можемо тримати хатньої робітниці. Після смерті матері я сама веду господарство. Зробила оці постоли, щоб не натирати щодня підлоги.

«Ділова, охайна, економна міщаночка. Встає удосвіта, йде на вранішню месу, потім на базар; готує обід, прибирає в домі. Після обіду читає, церує, прасує, думає, як не заплямувати своєї репутації і вийти колись заміж як і годиться. Наречений, ясна річ, у лісовому загоні. Вона журиться, зітхає. Коли він пішов у ліс, вона почепила йому на груди ринграф[10] із богоматір"ю. Читає «Трилогію».[11] Дізнавшись про смерть нареченого, надіне траур, ніколи не вийде заміж…»

Вона мала гарне темно-русе пухнасте волосся. Та Альберт помічав тільки її вади — занадто широкий рот, банькаті карі очі, позбавлені, здавалося, будь-якого виразу.

Неприємно вражав Альберта й кабінет Рамуза. Письмовий стіл із різьбленою решіткою й зеленим сукном, забризканим чорнилом, полиці з книжками, затулені жовтою фіраночкою, велика весільна фотографія на стіні, репродукції картин Коссака, Гротгера,[12] натерта до блиску підлога, старенький килимок.

— Ви надовго приїхали до нашого містечка? — Вона вважала своїм обов"язком розважати гостя до батькового приходу.

— Це залежить від пана Рамуза.

— Ох, ви покладаєте такі великі надії на мого батька?

— Ні, але будь-яка його порада чи інформація стане в пригоді.

— Ви історик, так?

— Авжеж.

— Ви більше схожі на… музиканта. — Дівчина дивилися на чуприну Альберта — чорну, довгу, що кучерявилися над вухами, посивілу на скронях.