— Ні, не буде. На сьогодні годі,— буркнув Альберт.
Він раптом здався самому собі страшенно смішним з оцією дивовижною історією, розказаною, можливо, за годину до смерті. Альберта охопило дивне, незнане досі почуття. Він був, як Едвард Келлі, чиїмсь медіумом[7] і, як у страхітливому сні, майбутнє відкрило перед ним свої таємниці: він побачив гори трупів, і він, саме він, був винуватцем загибелі цих людей.
— Відвези мене в місто, Міколаю. Я стомився, — тихо попросив Альберт.
Двері йому відчинила господиня. Незважаючи на пізній час, вона ще була одягнена. У вітальні горіло світло, па столику стояли дві недопиті чашки чорної кави.
— Ви ходили на побачення, правда? А приїхали ж ви такий стомлений…
— Я спав кілька годин. Прокинувшись, відчув страшенний головний біль. Найкращі ліки в таких випадках — прогулятися на повітрі. Побачення? Боже мій, я, здається, вже старуватий для цього…
— Ви жартуєте? Такий гарний мужчина! — захоплено вигукнула Рачинська і за мить додала: — Сідайте. В кухні лишилося ще трохи гарячої кави. Ви мене розчарували. Я знову змушена була розважати архітектора балачками…
— Це тяжкий обов"язок?
Господиня вибухнула сміхом. Потім ураз споважніла. Підняла руку, ніби хотіла поправити зачіску. Стиснула пальцями скроні.
— Я боюсь його…
І, перш ніж Альберт устиг здивуватися, Рачинська вибігла на кухню. Повернулася вона з кавником і чистою чашкою. Вже від самих дверей заговорила голосно й швидко, даючи йому зрозуміти, що слід забути про зізнання, яке так необережно вихопилося в неї.
— Наш архітектор розповів мені цікаву новину. Хоч я, зрештою, йому не вірю — тепер стільки пліток. Наше містечко особливо цим славиться.
— Слухаю вас.
— Кажуть, що вчора вранці у лісі поблизу кляштора в Домброві органи держбезпеки знайшли англійський парашут.
— Диверсант?
— Звідкіля я знаю?! Може, якийсь зв"язковий до Рокити? Або агент. Здається, неподалік від нашого містечка хочуть будувати великий завод. Ви чули про Рокиту?
— Трохи.
— Командир лісового загону. Три чверті нашого повіту займають дрімучі ліси. Коли командиром був Перкун, там, кажуть, переховувалося тисяч десять. Ви, напевно, читали в газетах про суд над штабом Перкуна?
— Читав.
— Ну от. Ох, як я ненавиджу політику! Від неї все лихо на землі. Війна скінчилась, а спокою нема й нема. Знову ллється кров, знову гинуть люди. Вчора напали на поїзд, убили кількох, забрали мільйон злотих. Тепер цей шпигун. Навіщо його скинули? В містечку тільки про це й говорять. Кожна нова людина викликає підозру…