«Нерозумна, наївна, сентиментальна», — доповнив він свої недоброзичливі враження про дівчину.
— Крім свого батька, ви знаєте ще хоч одного історика?
— Ні…
— А музиканта?
— Теж ні…
— Ну от, бачите. Мабуть, історики трохи не такі, я ми ви їх собі уявляєте. І музиканти теж.
Вона зашарілася.
— Чи можу я все-таки скинути оці капці? — запитав Альберт.
— Ну звичайно, будь ласка…
Вона підвелася з стільця, обсмикнула фартушок.
— Ви пообідаєте з нами, правда? Ви приїхали денним поїздом? Це дуже зручний поїзд.
— Я приїхав учора.
Дівчина здивувалася.
— Чому ж ви не прийшли до нас відразу? У нас спеціальна кімната для гостей…
— Я найняв собі кімнату. Хто знає, як довго мені доведеться тут лишатися. Якщо ваш батько захоче поговорити зі мною, то й це буде велика ласка.
— У готелі так незатишно… Я живу на приватній квартирі. У вдови Рачинської.
Губи в дівчини затремтіли. Очі стали чорними від ненависті. Вона майже крикнула:
— Хто вам дав її адресу? Це страшна жінка! Адже саме в її домі заарештували штаб Перкуна!
Вона закусила губу.
— Перепрошую, — промовила вона тихо. — Це вас, мабуть, зовсім не цікавить.