— Слухайте, Ведмідь. Ви хочете, щоб з вами не говорили на «ти», щоб вас не били по пиці і так далі. Вимагаєте чемності. Я нічого не маю проти. Я волію вести з вами товариську розмову. Але це й вас зобов"язує. За таких стосунків брехати не годиться. 27 квітня в момент убивства цього юнака ви мчали на мотоциклі якраз тією дорогою. У нас є свідки. Ваш супутник, що їхав на задньому сидінні, відкрив вогонь і вбив поручника Міколая Л. Хто цей чоловік, що їхав із вами?
— Я не знаю його прізвища. Його кличка Куріпка.
— Що він робить у загоні?
— Він із мого оперативного відділення.
— Опишіть його докладно, дайте адресу.
— Справжнє прізвище Куріпки — Юзеф Хамчик. Він високий, темно-русявий, худорлявий, років 25–26. Чуба зачісує вгору, очі сірі, ніс довгий, губи тонкі. Носить лижну шапку, куртку болотяного кольору, сіре кашне. Офіцерські чоботи, штани армійського крою, вицвілі або вельветові коричневого кольору, шкіряні рукавиці. Контакт із ним можна встановити через його родичів у селі Хжонщув, куди він час від часу навідується — пообідати. А втім… він уже в лісі і тепер звідти носа не виткне, знаючи, що я влип.
— Чому ви вбили поручника Л.? Хіба йому теж було винесено «вирок»?
— Не знаю… не знаю. Ні. Вироку не було. Але він мусив загинути. Ми не мали часу…
— Біс би вас узяв! Відповідатимете ви, нарешті, чи ні?!
— Пити…
ebooksa