— Дурень! Дурень! — вибухнув гнівом той. — Своїм ідіотським нальотом він домігся того, що сюди перекидають великі військові частини. Вони почнуть прочісувати ліси і накриють його. Такий буде кінець Рокити, і, наскільки я…
Альберт не закінчив фрази, закурив, подякував за обід. У себе в кімнаті він роздягся, заліз під ковдру. Від спиртного стугоніло в скронях.
Лежачи в ліжку, він дивився крізь вікно на берези в саду, що здавалися йому химерними й хижими. По весняному небу швидко пливли перисті хмари. Їхній плавний, м"який політ поволі заколисував Альберта.
О другій ночі його викликав Яруга. Він прислав по нього віліс, і Альберт майже відразу опинився в повітовому управлінні держбезпеки.
— Серед десяти захоплених у полон бандитів виявився один, який, очевидно, брав участь у вбивстві вашого поручника. Зараз ми вдруге збираємося допитувати цього типа. Він має кличку Ведмідь. Я хотів би, щоб ви теж були присутні. Адже це й вас торкається, правда?
Альберт кивнув. Він розглядав сіре від утоми й безсоння обличчя Яруги з почервонілими, збудженими очима. Яруга захрип, дихав важко, з присвистом.
— Я маю вигляд, як труп у відпустці, га? — невесело пожартував він. — Найпізніше за тиждень ми повинні почати показовий процес. До нас прибуде військовий трибунал. Ми хочемо закінчити слідство протягом трьох днів. Потім вирок, куля в лоб — і в землю. Це, ясна річ, не перевиховає Рокити, але принаймні, нажене страху на тих, хто на нього працює. Око за око, зуб за зуб, майоре. Убили Рамуза. Замордували Ленору, Боровика. Розп"яли на дверях нашого кур"єра Яцковяка. Хлопчині минав лише чотирнадцятий рік. Шкуру з них треба живцем здерти! Вони ходили, як колядники, від хати до хати із списком у руках, шукаючи наших людей. Старий Боровик відсидів п"ять років у гітлерівському концтаборі. А через півтора року загинув від рук поляків. За що? Бо вступив до ППР,[22] а його син працює у нас… Вночі містом проїжджала машина з п"ятьма радянськими солдатами. Бандити всіх п"ятьох забрали з собою і розстріляли в лісі. Сьогодні привезли їхні трупи… Коло Домброви підводою їхали троє євреїв із дружинами й дітьми. Знищили всіх, у тім числі й дітей. Ось який кривавий «ужинок» цих двох днів, майоре.
Яруга підвівся. Обличчя його палало, як у лихоманці.
— У Рутковського зґвалтували дружину. Закатували матір Гжегожевського. Якби я сьогодні випадково не заглянув у в"язницю, там, чого доброго, вколошкали б Ведмедя прикладами. Ось побачите його. Рутковського, Гжегожевського й Боровика я посадив на тиждень під арешт за спробу вчинити самосуд. Але чи можна їх карати суворіше? Я добре розумію їх.
Яруга ненавидів. Ненавидів кожною клітинкою свого жилавого тіла. Ненавидів своїм сірим обличчям, своїми розчервонілими очима. Він мав страшний вигляд, і страшна була його ненависть.
Зненацька він затулив обличчя руками, сперся ліктями на стіл і сидів так майже непорушно.
— Хтось у нас «сипле», майоре… — промовив він тихо й пригнічено. — Рокита знає про кожен наш крок. У нього є списки наших людей. Я почуваю себе так, ніби мені на шию накинули зашморг. Він затягується, душить мене.
Яруга схопив Альберта за зап"ястя, стиснув його.
— Ти повинен мені допомогти. Ти тут чоловік сторонній. Ніхто тебе не знає.
— Випусти для принади когось із цих десяти бандитів, — підказав Альберт.
— Ти гадаєш? — міцно стиснув губи Яруга. — Ох, якби я знав, де зараз один тип. Але його немає. Він недавно зник: немає його ні мертвого, ні живого. Впав, як камінь у воду.
— Випусти принаду, — повторив Альберт.
— Кого?
— Ну… хоч би оцього Ведмедя.
— Ведмедя? — Яруга підозріливо глянув па Альберта.
ebooksa