– Назвіть мені поважну причину. Причину щиру або в цьому випадку егоїстичну. І не вигадуйте якусь брехню, бо я піду зараз же.
Вона заховалася за настороженим поглядом, чекаючи якоїсь із моїх іронічних реплік, і на мить здалася мені єдиною людиною у світі, якій я не хотів би й не міг збрехати. Я опустив погляд і вперше сказав їй правду, хоча, можливо, лише я один розумів, що означає для мене ця правда.
– Бо ти єдиний друг, який у мене залишився.
Вираз її обличчя став менш напруженим, і, перш ніж устиг побачити жалість у її очах, я відвів погляд.
– А що ви скажете про сеньйора Семпере й про того самовдоволеного Барсело?
– Ти мій єдиний друг, який наважується сказати мені правду.
– А ваш хазяїн, хіба він вам не друг і хіба він не каже вам правду?
– Не сип мені сіль на рану. Мій хазяїн мені не друг. І я не думаю, що він сказав правду бодай раз у своєму житті.
Ізабелла подивилася на мене пильним поглядом.
– Он як? Я знала, що ви не довіряєте йому. Побачила це на вашому обличчі з першого дня.
Я спробував віднайти бодай трохи гідності, але виявився спроможним лише на сарказм:
– Ти додала до своїх талантів ще й уміння читати вирази на обличчях?
– Щоб прочитати вираз на вашому, не треба особливого таланту, – відрубала Ізабелла. – Він очевидний, як казка про Хлопчика-Мізинчика.
– І що ще ти прочитала на моєму обличчі, шановна піфіє?
– Що ви чогось боїтеся.
Я неохоче засміявся.
– Не соромтеся свого страху. Страх – ознака того, що людина зберегла здоровий глузд. Лише круглі дýрні нічого не бояться. Я прочитала це в одній книжці.
– У підручнику боягузтва?
– Ви не захочете визнати нічого такого, що загрожує вашому відчуттю своєї чоловічості. Я знаю, ви, чоловіки, вважаєте, що чим більшою є ваша впертість, тим сильнішим є почуття вашої гідності.
– Про це ти теж прочитала в тій книжці?