Текст витікав із-під мого пера, блискучий і наелектризований. Він уже не читався як легенда, як міфологічна сага про чудеса та випробування, населена персонажами та наповнена сценами, що виникали навколо пророцтва, яке подавало надію для людського роду. Розповідь готувала дорогу для приходу спасителя-воїна, який мав урятувати народ від страждань і кривд, щоб повернути йому славу й гордість, що їх забрали в нього лукаві вороги, які завжди й вічно змовлялися проти народу, хоч би яким він був. Мій механізм був бездоганний і годився для будь-якої віри, будь-якої раси чи племені. Прапори, боги та проповіді входили до колоди, що складалася з тих самих карт. З огляду на природу своєї праці я обрав для себе один із найскладніших і найважчих стилів, що його можна застосувати до всякого літературного тексту, – видиму відсутність будь-якого стилю. Мова була невигадливою й простою, голос – чесним і чистим голосом свідомості, яка не розповідає, а просто відкриває. Іноді я зупинявся, щоб перечитати останній текст, і мене опановувала сліпа гординя, бо я відчував, що машинерія, яку я опрацював, діяла з досконалою точністю. Я усвідомив, що вперше за багато часу міг протягом кількох годин поспіль не думати ані про Крістіну, ані про Педро Відаля. Усе йде на краще, переконував я себе. І, можливо, саме тому, що, як мені здалося, я став виборсуватися з болота, зі мною сталося те, що відбувалося щоразу, коли моє життя починало налагоджуватися: я все втратив.
Одного ранку, поснідавши, я одягнувся в один зі своїх костюмів пристойного громадянина, пішов на галерею, щоб попрощатися з Ізабеллою, і побачив, що вона сидить, нахилившись над письмовим столом, і переглядає написані вчора сторінки.
– Ви сьогодні не пишете? – запитала вона, не підіймаючи погляду.
– День роздумів.
Я звернув увагу на те, що вона користувалася комплектом пер та чорнильницею з музами, що стояла біля її зошита.
– Ти начебто назвала цю річ банальною іграшкою, – сказав я.
– Вона такою мені й здається, але мені лише сімнадцять років і я маю повне право на те, щоб мені подобалися іграшки. Це так само, як вам подобаються гаванські сигари.
Запах одеколону долинув до неї, і дівчина скинула на мене заінтригований погляд. Побачивши, що я вдягнувся для виходу, вона насупила брови.
– Ви знову хочете погратися в детектива? – запитала Ізабелла.
– Трохи.
– Допомога вам не потрібна? Від такої собі доктореси Ватсон? Людини, наділеної здоровим глуздом?
– Не намагайся шукати привід для того, щоб не писати, перш ніж навчишся писати. Це привілей професіоналів, і його треба завоювати.
– Я ваша помічниця й вважаю, що мій обов’язок – допомагати вам у всьому.
Я лагідно всміхнувся.
– Тепер, коли ти це сказала, я згадав, що й справді хотів попросити тебе про дещо. Ні, ні, не лякайся. Треба навідатися до Семпере. Я довідався, що з грішми в нього сутужно й книгарня в небезпеці.
– Не може бути.
– На жаль, так воно є, але нічого страшного не станеться, бо ми не дозволимо, щоб ситуація погіршилася ще більше.
– Але ж ви знаєте, сеньйор Семпере дуже гордий, і він не дозволить, щоб ви… Ви ж намагалися допомогти йому раніше, чи не так?
Я кивнув головою.
– Саме тому я вирішив, що нам треба бути хитрішими й удатися до єресі та недозволених засобів.
ebooksa