Я рвучко обернувся й побачив похмуре обличчя з гострими рисами, яке дивилося на мене з тривогою й страхом.
– Хто ви й що тут робите?
– Мене звати Давид Мартін, і мене послав до вас адвокат Валера, – зімпровізував я.
Алісія Марласка стиснула губи.
– А що сталося з тим, який приходить завжди?
Я зрозумів, що сеньйора Марласка прийняла мене за кур’єра контори Валера й думає, що я приніс папери на підпис або якесь послання від адвокатів. На мить я оцінив можливість прикинутися таким кур’єром, але щось у виразі цієї жінки підказало мені, що вона наслухалася у своєму житті надто багато брехень, щоб повірити в ще одну.
– Я не працюю в конторі, сеньйоро Марласка. Причина мого візиту має особистий характер. Я хотів би запитати вас, чи зможете ви приділити мені кілька хвилин для розмови про один із будинків вашого покійного чоловіка, дона Дієґо.
Удова зблідла й відвела погляд. Вона спиралася на ціпок, і я побачив на вході до галереї інвалідний візок, у якому вона, певно, проводила більше часу, аніж хотіла собі признатися.
– Більше не існує жодного будинку, що належав би моєму чоловікові, сеньйоре…
– Мартін.
– Усе дісталося банкам, сеньйоре Мартін. Усе, крім цього будинку, який, за порадою сеньйора Валера-батька, я записала на своє ім’я. Усе інше його майно розтягли стерв’ятники…
– Я мав на увазі будинок із вежею на вулиці Фласадерс.
Удова зітхнула. Я прикинув, що їй має бути десь шістдесят або шістдесят п’ять років. Чари від тієї, яка була жінкою незрівнянної краси, певне, розвіялися зовсім недавно.
– Забудьте про той будинок. Те місце прокляте.
– На жаль, я не можу забути про нього. Я в ньому живу.
Сеньйора Марласка насупила брови.
– Я думала, ніхто не зможе в ньому жити. Він стояв порожній багато років.
– Я винайняв його вже досить давно. Причина мого візиту полягає в тому, що, облаштовуючись, я знайшов чимало особистих речей, які, думаю, належали вашому покійному чоловікові, а можливо, і вам.
– Мого нічого немає в тому будинку. Усе, що ви знайшли, певно, належало тій жінці…
– Ірен Сабіно?
ebooksa