– Вам би видавати туристські путівники замість релігійних текстів, – промовив я.
– Це одне й те саме. Як вам велося в дні миру та спокою? Як посувається робота? Ви маєте добрі новини для мене?
Я відгорнув полу піджака й подав йому пачку сторінок. Ми увійшли на територію цвинтаря, шукаючи місце, захищене від дощу. Хазяїн обрав для схованки стару гробницю, оточену янголами з худими обличчями й дуже довгими пальцями, склепіння якої підтримували мармурові колони. Ми сіли на холодну кам’яну лаву. Хазяїн подарував мені одну зі своїх собачих посмішок і підморгнув – його жовті й блискучі зіниці зійшлися в чорні точки, у яких я міг бачити віддзеркалення свого блідого й вочевидь неспокійного обличчя.
– Розслабтеся, Мартін. Ви надаєте надто великої ваги оточенню.
Хазяїн спокійно став читати сторінки, які я йому передав.
– Я трохи прогуляюся, поки ви читаєте, – сказав я.
Кореллі кивнув головою, не відриваючи погляду від сторінок.
– Але не втікайте від мене, – промурмотів він.
Я чкурнув звідти так швидко, як тільки міг, але намагаючись не показувати, що втікаю, і швидко загубився між вуличками та пам’ятниками некрополя. Я обминав обеліски та гробниці, заглиблюючись у самий центр кладовища. Надгробна плита була на місці, позначена порожньою посудиною, у якій залишився скелет від закам’янілого букета квітів. Відаль оплатив похорон і навіть замовив скульпторові, що мав певну репутацію в цеху похоронного ремесла, статую Пієти, яка охороняла могилу, піднявши очі до неба й склавши на грудях руки жестом благання й молитви. Я опустився навколішки біля плити й обдер мох, який обліпив вирізьблені на ній літери.
Хосе Антоніо Мартін Кларес
1875–1908
Герой війни на Філіппінах
Батьківщина та друзі ніколи його не забудуть
– Добридень, батьку, – сказав я.
Я подивився, як обличчям Пієти котяться краплі чорного дощу, послухав, як вони плюскотять, падаючи на могильні плити, і всміхнувся, подумки побажавши здоров’я тим друзям, яких він ніколи не мав, і тій батьківщині, яка послала його на смерть, щоб зробити ще багатшими кількох багатіїв, які навіть не знали, що він існує на світі. Я сів на могильну плиту й поклав руку на мармур.
– Чи міг би ти за свого життя сподіватися на такий похорон?
Мій батько, чиє життя минало в крайній убогості, тепер вічно спочивав у могилі буржуа. У дитинстві я ніколи не міг зрозуміти, чому газета вирішила поховати його як годиться, з добрим священиком і голосільницями, з квітами та в могилі, не гіршій, аніж та, у якій ховають торговця цукром. Ніхто мені тоді не сказав, що то Відаль оплатив усі витрати на похорон чоловіка, який помер замість нього, хоч я завжди про це здогадувався, проте пояснював його вчинок тією добротою й нескінченною великодушністю, якою небо благословило мого вчителя й ідола, великого дона Педро Відаля.
– Я повинен попросити в тебе прощення, батьку. Протягом років я тебе ненавидів за те, що ти покинув мене на цьому світі самого-одного. Я казав собі, що ти умисне шукав собі такої смерті. Тому я ніколи не приходив побачитися з тобою. Прости мене.
Моєму батькові не подобалися сльози. Він уважав, що чоловік ніколи не оплакує інших, а тільки себе самого. І якщо він так робить, то він боягуз і не заслуговує на жалість. Тож я не хотів плакати над ним і зрадити його ще раз.
– Мені хотілося б, щоб ти побачив моє ім’я на книжці, хоч ти й не зміг би її прочитати. Мені хотілося б, щоб ти був тут, зі мною, і побачив, що твій син спромігся пробити собі дорогу й досягти того, чого тобі ніколи не дозволяли досягти. Мені хотілося б познайомитися з тобою, батьку, і щоб ти познайомився зі мною. Я перетворив тебе на чужого, щоб тебе забути, а тепер чужий – це я.
ebooksa