Я не почув, як він наближається, але, підвівши голову, побачив, що хазяїн мовчки спостерігає за мною з відстані кількох метрів. Я підхопився на ноги й підійшов до нього, як добре навчений пес. Я запитав себе, а чи не знає він, що тут похований мій батько, і чи не покликав він мене сюди саме з цієї причини. Мабуть, на моєму обличчі все читалося, як у розгорнутій книзі, бо хазяїн заперечливо похитав головою й поклав руку мені на плече.
– Я не знав, Мартін. Співчуваю вам.
Я не мав наміру заходити з ним у приятельські взаємини. Відвернувся, щоб скинути його руку, і заплющив очі, щоб не дозволити пролитися сльозам розпачу й люті. Я рушив у напрямку до виходу з кладовища, не чекаючи його. Хазяїн зачекав кілька секунд, а потім вирішив іти за мною. Він мовчки йшов поруч, поки ми не дійшли до головної брами. Тут я зупинився й нетерепляче подивився на нього.
– Ну, то як? Маєте якісь зауваження?
Хазяїн пустив повз вуха мій відверто ворожий тон і терпляче всміхнувся.
– Я в захваті від вашої роботи.
– Але ж…
– Якщо хочете почути від мене якийсь коментар, то скажу, що, на мою думку, ви зробили надзвичайно вдалий хід, побудувавши всю історію з погляду свідка подій, який почувається жертвою й промовляє від імені народу, що чекає спасителя-воїна. Я хочу, щоб ви й далі йшли цією дорогою.
– А вам це не здається силуваним, штучним?..
– Навпаки. Ніщо не примушує нас вірити більше, аніж страх, відчуття реальної загрози. Коли ми почуваємося жертвами, усі наші дії та вірування стають законними, хоч би якими сумнівними вони були. Наші опоненти або просто наші сусіди не перебувають більше на нашому рівні й перетворюються на наших ворогів. А ми вже не нападаємо, ми захищаємося. Заздрість, жадібність або роздратування, які нами рухають, освячуються, бо ми доходимо висновку, що діємо в інтересах власного захисту. Зло, загроза завжди перебувають в іншому. Перший крок до палкої віри – це страх. Страх утратити свою ідентичність, своє життя, своє становище або свої вірування. Страх – це порох, а ненависть – гніт. Догма, по суті, не що інше, як підпалений фосфор. Саме тут, думаю, у вашому сюжеті можна знайти кілька дірок.
– Поясніть мені одну річ. Вам потрібна віра чи догма?
– Ми не можемо задовольнятися тим, у що вірять люди. Вони повинні вірити в те, у що ми хочемо щоб вони вірили. І вони не повинні ані ставити свою віру під знак запитання, ані слухати чий завгодно голос, що ставить її під знак запитання. Догма мусить становити частину власної ідентичності. Кожен, хто ставить її під сумнів, – наш ворог. Він зло. І наше право та наш обов’язок – напасти на нього й знищити. Це єдиний шлях до спасіння. Вірити, щоб вижити.
Я зітхнув і відвів погляд, мимохіть погоджуючись.
– Я не бачу, що переконав вас, Мартін. Скажіть мені вашу думку. Ви гадаєте, я помиляюся?
– Не знаю. Я думаю, ви небезпечно спрощуєте речі. Уся ваша промова нагадує мені простий механізм для породження ненависті й керування нею.
– Ви користувалися не прикметником «небезпечний», а прикметником «суперечний», але я не зважив на цю різницю.
– Чому ми повинні зводити віру до акту відкидання й сліпої покори? Хіба неможливо будувати віру на цінностях прийняття, згоди?
Хазяїн поблажливо посміхнувся.
– Вірити можна в що завгодно, Мартін, наприклад, у вільний ринок або в гру в схованки. Або вірити в те, що ми ні в що не віримо, як робите ви, а це найбільша зневіра. Я маю слушність?
– Клієнт завжди має слушність. Яку дірку ви побачили в моїй історії?
ebooksa