Гра янгола

Інспектор сів попереду, поруч із водієм. Ніхто з них не розтулив рота протягом п’яти хвилин, поки ми їхали безлюдною вулицею Лаєтана, зануреною в туман кольору вохри. Маркос і Кастело взяли мене попідруч із таким заповзяттям, ніби хотіли переламати мені кістки, і потягли лабіринтом сходів, коридорів і кімнат, аж поки завели до якоїсь камери без вікон, що смерділа потом і сечею. Посередині стояли стіл зі сточеного шашелем дерева й два старі стільці. У камері стояв лютий холод. Перш ніж я встиг прийти до тями, двері з виляском зачинилися в мене за спиною. Я почув, як віддаляються кроки тих, котрі мене сюди привели. Я обкрутився разів дванадцять у цій буцегарні й зрештою опустився на один зі стільців, який мало не розвалився піді мною. Протягом наступної години, крім свого дихання, скрипіння стільця та відлуння від крапель, що падали невідомо де, я не чув жодного звуку.

Минула вічність, поки я нарешті почув, як до моєї камери наближаються кроки, і через мить двері відчинилися. На порозі стояв Маркос із посмішкою на губах. Він притримав двері й пропустив Ґрандеса, який увійшов, не дивлячись на мене, і сів на стілець на протилежному боці стола. Він кивнув Маркосу, і той зачинив двері, спершу пославши мені повітряний поцілунок і підморгнувши. Інспектор чекав добрих тридцять секунд, перш ніж визнав за потрібне подивитися на мене.

– Якщо ви хотіли справити на мене сильне враження, то вже цього досягли, інспекторе.

Ґрандес пустив повз вуха мою іронію й подивився на мене таким поглядом, ніби бачив мене вперше в житті.

– Що вам відомо про Даміана Роуреса? – запитав він.

Я стенув плечима.

– Небагато. Що він має у своїй власності крамницю магічних знадоб… До речі, я нічого про нього не знав іще кілька днів тому, до розмови з Рікардо Сальвадором. Сьогодні чи вчора, бо я тут не маю найменшого уявлення про те, котра зараз година, я заходив до нього в пошуках інформації про колишнього мешканця будинку, у якому тепер живу. Сальвадор розповів мені, що Роурес і колишній мешканець…

– Марласка.

– Атож, Дієґо Марласка. Тож Сальвадор розповів мені, що Роурес із ним приятелював багато років тому. Я поставив йому кілька запитань, і він відповів мені на них, як міг або як знав. І не більше.

Ґрандес кілька разів кивав головою.

– Отака ваша історія?

– Певно, що така. А яка ваша? Ми порівняємо їх і, може, я нарешті зрозумію, на кий біс ви закинули мене посеред ночі до холодного підвалу, який смердить лайном.

– Не підвищуйте на мене голос, Мартін.

– Пробачте, інспекторе, але вважаю, що принаймні ви повинні були б пояснити мені, що я тут роблю.

– Я скажу вам, що ви тут робите. Три години тому чоловік, який живе поруч із крамницею сеньйора Роуреса, повертався пізно додому, коли побачив, що двері до крамниці відчинені й світло там досі горить. Здивувавшись, він увійшов туди і, не побачивши крамаря, який не відповів на його оклики, пішов до задньої кімнати, де побачив того з прикрученими дротом руками й ногами на стільці над калюжею крові.

Ґрандес зробив довгу паузу, протягом якої просвердлював мене очима. Я відчув, що він ще не все сказав. Ґрандес завжди залишав найефектніший удар для фіналу.

– Він був мертвий? – запитав я.

Ґрандес кивнув головою.

– Ще б пак не мертвий. Хтось задля розваги видовбав йому очі й відтяв ножицями язик. Судовий лікар припускає, що він помер через півгодини, захлинувшись власною кров’ю.

Я відчув, що повітря мені бракує. Ґрандес ходив навколо мене. Він зупинився в мене за спиною, і я відчув, що він закурив сигарету.