– Провалися ти в пекло, – прошепотів я, дивлячись, як ніч за шибками вікон стає непроникно чорною.
Я чекав світанку, що не приходив, сидячи в кріслі в кабінеті, аж поки лють примусила мене підвестися на ноги, і я вийшов на вулицю, сповнений рішучості знехтувати застереження адвоката Валера. Коли я переходив через бульвар Борна, мені вчулися кроки за спиною. Я рвучко обернувся, але не побачив нікого, крім працівників ринку, які розвантажували вози, і пішов далі. На майдані Паласіо я побачив світло першого трамвая, що чекав у тумані, який наповзав від портових вод. Змії синього світла сичали під його дротами. Я зайшов у трамвай і сів попереду. Той самий кондуктор, що й першого разу, продав мені квиток. Поступово по одному підійшло ще з дванадцять пасажирів. Через кілька хвилин трамвай зрушив із місця, і ми поїхали, а в небі почала утворюватися мережа червоних капілярів між темними хмарами. Не треба було бути ані поетом, ані вченим, аби зрозуміти, що день обіцяв бути поганим.
Коли ми доїхали до Саріа, день розвиднявся сірим і бляклим світлом, яке заважало оцінити кольори. Я став підійматися вузькими провулками кварталу до схилу гори. Вряди-годи зупинявся й оглядався, бо мені вчувалися позаду кроки, але жодного разу не побачив нікого в себе за спиною. Зрештою я наблизився до входу в провулок, який вів до дому Марласки, і пішов, ступаючи по килиму з опалого листя, яке шаруділо в мене під ногами. Я дуже повільно перетнув патіо й піднявся сходами до головних дверей, придивляючись до вікон на фасаді дому. Смикнув тричі за шворку дверного молотка й відступив на кілька кроків. Зачекав хвилину й, не діставши ніякої відповіді, подзвонив знову. Я почув, як відлуння ударів затихло всередині дому.
– Добрий день! – гукнув я.
Дерева, які оточували дім, здавалося, проковтнули відлуння мого голосу. Я обійшов навколо будинку до павільйону над басейном і наблизився до заскленої галереї. Вікна були зачинені дерев’яними віконницями, що не давали зазирнути всередину. Одне з вікон поблизу від засклених дверей на галерею було прочинене. Засув, на який зачинялися двері, можна було бачити крізь шибки. Я застромив руку в прочинене вікно й відсунув засув. Двері подалися з металевим скреготом. Я ще раз оглянувся, чи в мене немає нікого за спиною, й увійшов у дім.
Мірою того як мої очі звикали до сутіні, я почав угадувати обриси зали. Підійшов до вікон і розхилив віконниці, щоб пропустити в дім трохи світла. Пучок променів пронизав темряву й освітив контури приміщення.
– Тут хтось є? – гукнув я.
Я почув, як звук мого голосу провалився в нутрощі будинку: так падає монета, кинута в бездонний колодязь. Я пішов у самий кінець зали, де під аркою з різьбленого дерева починався вхід до темного коридору, обабіч якого висіли картини, майже невидимі на тлі оксамиту. На протилежному боці коридору перед очима поставав великий напівкруглий салон із мозаїчною підлогою й настінною картиною з глазурованого скла, на якій був зображений білий янгол із простягнутою рукою й вогненними пальцями. Великі кам’яні сходи піймалися вгору спіраллю, яка охоплювала залу. Я зупинився біля підніжжя сходів і знову покликав:
– Добрий день! Сеньйоро Марласка!
Дім був занурений в абсолютну тишу, і мертве відлуння супроводжувало мої слова. Я піднявся сходами на другий поверх і зупинився на майданчику, з якої можна було оглянути салон і настінну мозаїку. Я побачив звідти також слід, що його мої кроки залишили на шарі пороху, який накривав підлогу. Окрім слідів від моїх підошов, я розгледів іще один знак від якогось пересування, щось подібне до вузького коридору, прокресленого в пилюці двома нерозривними паралельними лініями на відстані у дві або три п’яді, а між тими лініями сліди від ніг. Сліди великі. Я дивився на ті знаки, геть розгублений, поки до мене не дійшло, що я бачу. То був слід від крісла на коліщатах і ніг людини, яка штовхала його.
Мені почувся якийсь звук за спиною, і я обернувся. Двері, прочинені в кінці вузенького коридору, злегка гойдалися. Потік свіжого повітря дійшов до мене звідти. Я повільно наблизився до тих дверей. Підходячи до них, я скинув поглядом на кімнати, що були по обидва боки коридору. То були спальні з меблями, обтягнутими матерією. Зачинені вікна й густа темрява давали на здогад, що ними не користувалися протягом багатьох років, крім однієї з кімнат, більшої за інші. То була шлюбна спальня. Я увійшов до тієї кімнати й переконався, що вона пахла тією рідкісною сумішшю різних ароматів і хвороб, які властиві старим людям. Я припустив, що саме тут спала вдова Марласки, проте від неї не було жодного сліду.
Ліжко було акуратно заправлене. Біля ліжка стояв комод, на ньому – кілька фотографій у рамках. На всіх без винятку я побачив хлопчика зі світлим волоссям і сміхотливим обличчям. Ісмаель Марласка. На деяких світлинах він позував разом зі своєю матір’ю або з іншими дітьми. На жодній із тих фотографій я не побачив Дієґо Марласки.
Рипіння дверей у коридорі знову примусило мене стрепенутися, і я вийшов зі спальні, залишивши фотографії там, де вони були. Двері до приміщення в кінці коридору досі гойдалися. Я попрямував туди й на мить зупинився, перш ніж увійти. Набрав повні груди повітря й відчинив двері.
Там усе було біле. Стіни й стеля були пофарбовані в бездоганно білий колір. Штори з білого шовку. Невелике ліжко, накрите білими простирадлами. Білий килим. Білі шафи й білі полиці. Після сутіні, що панувала в домі, цей контраст осліпив мене на кілька секунд. Біла кімната здавалася вихопленою з якогось сновидіння, з казки про фей. На полицях стояли іграшки та книжки казок. Порцеляновий арлекін натуральних розмірів сидів за круглим столиком і дивився в дзеркало. Якийсь апарат із білими крильми звисав зі стелі. На перший погляд мені здалося, що я потрапив у кімнату розпещеної дитини, Ісмаеля Марласки, але тут панувала гнітюча атмосфера моргу.
Я сів на ліжко й зітхнув. І лише тоді помітив, що якась річ була тут не на місці. Насамперед я звернув увагу на запах. Солодкавий сморід витав у повітрі. Я підвівся й розглянувся навколо. На одній зі скринь я побачив порцеляновий таріль зі свічкою чорного кольору, що запливла темними слізьми розплавленого воску. Я обернувся. Запах, здавалося, долинав від узголів’я ліжка. Я висунув шухляду нічного столика й побачив там розп’яття, розламане на три частини. Мені здалося, що запах став ближчим. Я двічі обійшов кімнату, але не знайшов джерело того запаху. І ось тоді я нарешті його побачив. Під ліжком щось було. Я опустився навколішки й зазирнув туди. Там лежала бляшана коробка, у яких хлопчики зазвичай зберігають скарби свого дитинства. Я дістав коробку й поставив її на ліжко. Запах тепер став набагато різкішим, він забивав дух. Я подолав напад нудоти й відкрив коробку. Усередині побачив білу голубку, її серце було проколене голкою. Я відступив на крок назад, затикаючи собі рот і ніздрі, потім відійшов до самого коридору. Очі арлекіна з його посмішкою шакала стежили за мною з дзеркала. Я побіг до сходів і швидко спустився ними вниз, шукаючи коридор, який виводив у залу для читання, де були двері, що відчинялися в сад. На якусь мить мене опанувало було відчуття, що я заблукав і що дім, наче жива істота, спроможна за власним бажанням переставляти свої салони та коридори, не хотів мене випускати. Нарешті я побачив засклену галерею й побіг до дверей. І лише тоді, коли вовтузився із засувом, почув той зловісний сміх у себе за спиною й зрозумів, що я був у домі не сам-один. Я на мить обернувся й помітив чорний силует, який стежив за мною з глибини коридору, тримаючи в руках якийсь блискучий предмет. Ніж.
Засув піддався моїм рукам, і я одним поштовхом відчинив двері. Інерція примусила мене впасти долілиць на мармурові плити, які оточували басейн. Моє обличчя зупинилося лише на одну долоню від поверхні плити, і я відчув сморід застояної води. Протягом якоїсь миті я намагався роздивитися щось темне на дні басейну. Хмари в небі на хвилину розійшлися, і кілька сонячних променів ковзнули по воді, утворивши на дні якусь дивну мозаїку. Це видіння не тривало й хвилину. Я побачив на дні басейну крісло на коліщатах, нахилене вперед. Світло ковзнуло до найглибшої частини басейну, і там я побачив її. Я побачив тіло жінки в пошарпаній білій сукні, що прихилилося спиною до стіни. Я спершу подумав був, що то лялька – яскраво-червоні губи, роз’їдені водою, і блискучі, наче сапфіри, очі. Руде волосся повільно коливалося в гнилій воді, шкіра здавалася синьою. То була вдова Марласки. Через секунду прогалина в хмарах зникла й вода знову перетворилася на чорне дзеркало, у якому я бачив лише своє власне обличчя та силует, що матеріалізувався на вході до галереї з ножем у руці. Я швидко підхопився на ноги й побіг до саду, пірнувши в хащі дерев, дряпаючи собі обличчя та руки кущами, щоб якомога швидше добігти до металевої брами й вибігти в провулок. Я біг щодуху, не зупиняючись, поки не вискочив на шосе Вальвідрера. Лише опинившись там, геть засапаний, я обернувся й побачив, що дім Марласки знову заховався за провулком, невидимий для світу.
Я повернувся додому тим самим трамваєм, проїхавши через усе місто, яке темнішало з кожною хвилиною під морозним вітром, що підмітав листя на вулицях. Коли вийшов на майдані Паласіо, я підслухав розмову двох моряків, що йшли від молу й говорили про бурю, яка наближається від моря й налетить на місто десь увечері. Я підвів погляд і побачив, як небо накриває плащ із червоних хмар, що розтягувалися над морем, наче розлита кров. На вулицях, прилеглих до бульвару Борна, люди поспішали позачиняти всі двері й вікна, крамарі зачиняли свої крамниці раніше від призначеного часу, а діти вибігали на вулиці гратися: вони ставали проти вітру, схрестивши руки на грудях, і сміялися, слухаючи, як гуркотить у далечині грім. Ліхтарі блимали, а спалахи далеких блискавок затуляли біле світло фасадів. Я поквапився до порталу будинку з вежею й дуже швидко піднявся сходами. Я чув за стінами гуркіт бурі, що наближалася.
У домі було так холодно, що, увійшовши до коридору, я міг бачити пару – сліди свого дихання. Я відразу пішов до кімнати, де була стара піч, яка топилася вугіллям і яку я розпалював не більш як чотири або п’ять разів, відколи тут оселився; ось і сьогодні я розпалив у ній вогонь, використавши для цього стос старих сухих газет. Я розтопив також камін на галереї й сів на підлогу перед вогнем. Мені тремтіли руки, і я не знав, чи вони тремтять від холоду, чи від страху. Я чекав, коли прийде тепло, дивлячись на мереживо білого світла, яке залишали по собі в небі спалахи блискавок.
Дощу не було до вечора, і коли нарешті він почав падати, рясна злива ошалілих крапель непроникною завісою затулила ніч і дахи та провулки зникли, накриті чорним плащем, який люто шмагав будинки по стінах і шибках. Помалу піч, яка топилася вугіллям, і камін на галереї нагрівали дім, але мені досі було холодно. Я звівся на ноги й пішов до спальні пошукати там ковдру, якою міг би накритися. Відчинив шафу й став нишпорити у двох великих ящиках, що в її нижній частині.
Футляр був там, на самому дні. Я дістав його й поклав на ліжко. Відчинив його й подивився на старий револьвер свого батька – єдину спадщину, яка дісталася мені від нього. Я підняв його зброю, поклавши вказівний палець на спусковий гачок. Відкинув барабан і поклав туди шість куль із коробки з набоями, що була схована між подвійним дном футляра. Я залишив коробку на нічному столику, а револьвер і ковдру поніс на галерею. Там я впав на диван, загорнувшись у ковдру, сховавши револьвер у себе на грудях, і втупив погляд у бурю за вікнами. Я чув, як цокає годинник на поличці над піччю. Але й не дивлячись на нього, я знав, що залишилося менш як півгодини до зустрічі з хазяїном у більярдній залі Кінного цирку.
ebooksa