Гра янгола

– Зі мною все гаразд, – збрехав я. – Хто з ним залишиться на сьогоднішню ніч?

– Я, – сказала вона, не завагавшись ні на мить.

Я кивнув головою й поцілував її в щоку, перш ніж повернутися в заднє приміщення. Там Барсело сів біля свого давнього друга й, поки службовці ритуального закладу обмірювали тіло та запитували про одяг і взуття, налив бренді у два келихи й подав мені один. Я сів поруч із ним.

– За нашого друга Семпере, який навчив нас усіх читати, хоч і не навчив жити, – сказав він.

Ми підняли келихи й мовчки випили. Ми залишалися там, аж доки службовці похоронного бюро повернулися з труною та мотузками, на яких Семпере завтра опустять у могилу.

– Якщо не заперечуєте, то ми беремо поховання на себе, – сказав той із двох, що був балакучіший.

Я кивнув головою. Перш ніж вийти в передню кімнату книгарні, я взяв той старий примірник «Великих сподівань», який так ніколи й не забрав, і вклав його в руки сеньйора Семпере.

– На дорогу, – сказав я.

Через п’ятнадцять хвилин службовці похоронної контори винесли труну й поставили її на великий стіл у центрі крамниці. Великий натовп людей зібрався на вулиці й чекав там у глибокій мовчанці. Я підійшов до дверей і відчинив їх. Один за одним друзі книгарні «Семпере та син» стали заходити досередини, щоб востаннє побачитися з книгарем. Жодна людина не могла втриматися від сліз, і, щоб уберегти Семпере-сина від цього видовища, Ізабелла взяла його за руку й повела на другий поверх, що був над крамницею, де він жив із батьком протягом усього свого життя. Барсело і я залишилися біля старого Семпере, тоді як люди підходили попрощатися з ним. Деякі, найближчі, залишалися. Так тривало протягом усієї ночі. Барсело залишався до п’ятої ранку, а я – доти, доки Ізабелла спустилася з другого поверху невдовзі по тому, як почало розвиднятися, і наказала мені йти додому, хай навіть лише для того, щоб переодягтися та привести себе в порядок.

Я подивився на бідолашного Семпере й усміхнувся йому. Не міг повірити, що більше ніколи не увійду в ці двері й не побачу його за прилавком. Я пригадав, як уперше прийшов до цієї книгарні, коли був іще зовсім малим хлопчиком, і книгар здався мені тоді високим і дужим. Незнищенним. Наймудрішим чоловіком у світі.

– Ідіть додому, прошу вас… – прошепотіла Ізабелла.

– Чому?

– Будь ласка…

Вона вивела мене на вулицю й обняла.

– Я знаю, як ви любили його і як багато він для вас означав, – сказала вона мені.

«Ніхто про це не знав і не знає, – подумав я. – Ніхто». Але кивнув головою й, поцілувавши її в щоку, пішов куди очі дивляться, блукаючи вулицями, що здавалися мені безлюднішими, ніж будь-коли, вірячи в те, що коли я не зупинятимуся, а йтиму і йтиму, то мені не буде коли думати про те, що того світу, яким я його знав, уже не існує.

2

Народ збирався перед брамою кладовища, чекаючи, коли приїде катафалк. Ніхто не наважувався розмовляти. Чутно було далекий шум моря й гуркіт вантажного потяга, що наближався до міста заводів і фабрик, яке лежало по той бік кладовища. Було холодно, і сніжинки літали на вітрі. Незабаром після третьої години пополудні катафалк, запряжений чорними кіньми, під’їхав по проспекту Ікарія між кипарисами та старими складами й крамницями. Семпере-син та Ізабелла приїхали з ним. Шестеро колег по цеху книгарів Барселони, і серед них дон Ґуставо, підняли труну на плечі й внесли її на кладовище. Люди посунули за ними, утворивши мовчазну процесію, яка заглибилася у вулички кладовища, просуваючись усе далі між усипальницями та надгробками під покривалом із низьких хмар, які ходили хвилями, наче розлита ртуть. Я почув, як хтось каже, що син книгаря за одну ніч, здавалося, постарів на п’ятнадцять років. Про нього вже говорили як про сеньйора Семпере, бо тепер книгарня перейшла в його руки, а протягом життя чотирьох поколінь той чарівний базар на вулиці Святої Анни ніколи не змінював своєї назви й завжди перебував під орудою якогось сеньйора Семпере. Ізабелла вела його під руку, і здавалося, що, якби її не було там, він би повалився додолу, наче маріонетка з перетятими шворками.

Парох церкви Святої Анни, ветеран церковнослужіння й ровесник небіжчика, чекав біля простої мармурової плити без прикрас, яка була майже непомітною. Шестеро книгарів, котрі принесли труну, поставили її біля могили. Барсело мене побачив і привітався кивком голови. Я волів залишатися позаду, не знаю, чи то з боягузтва, чи з пошани. Звідти, де стояв, я міг бачити могилу свого батька, десь за тридцять метрів. Коли присутні на похороні розташувалися навколо труни, парох підвів погляд і всміхнувся.

– Сеньйор Семпере і я були друзями протягом майже сорока років і за весь цей час лише одного разу розмовляли про Бога та про містерії життя. Може, про це ніхто не знає, але мій друг Семпере не переступав через поріг жодної церкви після того, як померла його дружина Діана, поруч із якою ми сьогодні покладемо його спочивати, щоб вони лежали одне біля одного вічно. Можливо, саме через його небажання ходити до церкви всі вважали його атеїстом, але він був людиною віри. Він вірив у своїх друзів, в істину речей і в щось таке, чому він не міг дати ані назви, ані обличчя, бо казав, що для цього існуємо ми, священики. Сеньйор Семпере вірив у те, що всі ми частина чогось і що, коли ми покидаємо цей світ, наші спогади та наші мрії не гинуть, а стають спогадами та мріями тих, хто приходить на наше місце. Він не знав, чи то ми створили Бога за нашим образом і подобою, чи то Він нас створив, не дуже добре усвідомлюючи, що робить. Він вірив у те, що Бог – чи хто там закинув нас у цей світ – живе в кожній із наших дій, у кожному з наших слів і виражає себе в усьому тому, що зробило нас чимось більшим, аніж прості собі статуетки з глини. Сеньйор Семпере вірив, що Бог якоюсь або й великою мірою живе в книжках, тому присвятив своє життя їхньому поширенню; він оберігав їх і робив усе для того, щоб їхні сторінки, як і наші спогади та наші мрії, не втрачалися ніколи, бо вірив і мені вселив віру в те, що, поки залишається бодай одна людина у світі, спроможна їх читати й жити ними, у світі існуватиме бодай одна частинка Бога або життя. Я знаю, нашому другові не хотілося б, щоб ми проводжали його молитвами та молитовними співами. Я знаю, йому було досить знати, що друзі – а їх у нього стільки, скільки прийшло сюди прощатися з ним, – ніколи його не забудуть. Я не маю жодного сумніву, що Господь, хоч старий Семпере й не сподівався на це, прийме до себе нашого любого друга, і я знаю також, що він завжди житиме в серцях усіх нас: тих, хто прийшов сюди, і тих, хто одного дня завдяки йому відкриє для себе чарівний світ книги, і тих, хто, ніколи не бувши знайомими з ним, одного дня переступлять через поріг його маленької книгарні, де, як він мав звичай казати, історія перестає починатися. Спи мирно, друже Семпере, і хай Господь допоможе всім нам зберегти пам’ять про тебе й дякувати долі за те, що вона надала нам привілей знати тебе.

Нескінченна тиша повисла над кладовищем, коли парох закінчив своє казання й відступив на кілька кроків, благословивши труну й опустивши погляд. За сигналом керівника службовців похоронної контори гробарі вийшли наперед і на мотузках повільно опустили труну в могилу. Пам’ятаю глухий звук, коли труна вдарилася об дно, і здушені ридання в натовпі проводжальників. Пам’ятаю, що я стояв там, неспроможний ступити бодай крок, дивлячись, як гробарі накривають могилу великою мармуровою плитою, на якій було написане лише слово «Семпере» і під якою уже двадцять шість років спочивала його дружина Діана.