– Зачекай, Давиде…
Перш ніж до мене дійшло, що я роблю, я обернувся й ударив його з усієї сили. Мій кулак поцілив йому в обличчя, і він упав навзнак. Я побачив кров на своїй руці й почув кроки, які наближалися. Чиїсь руки схопили мене й відтягли від Відаля.
– Заради Бога, Мартін… – сказав Барсело.
Книгар опустився навколішки біля Відаля, який задихався, випльовуючи з рота кров. Барсело підтримав йому голову й кинув на мене розлючений погляд. Я побіг звідти геть, розминувшись дорогою з кількома присутніми на похороні, які затрималися, щоб подивитися на нашу сутичку. У мене не стало духу поглянути їм у вічі.
Кілька днів я не виходив із дому, засинаючи в найнесподіваніший час і не доторкаючись до їжі. Ночами я сидів на галереї біля вогню й слухав тишу, сподіваючись почути кроки під дверима, вірячи в те, що Крістіна повернеться, що як тільки вона довідається про смерть сеньйора Семпере, то повернеться до мене бодай із почуття жалості, якого мені на той час вистачило б. Коли минув майже тиждень після смерті книгаря і я зрозумів, що Крістіна не повернеться, то знову почав заходити до кабінету. Дістав зі скрині рукопис, призначений для хазяїна, і став перечитувати його, смакуючи кожну фразу й кожен абзац. Від цього читання мене нудило, і разом із тим я відчув неясну втіху. Коли думав про сто тисяч франків, які спершу здалися мені такою фантастичною сумою, то посміхався сам до себе й казав собі, що той сучий син купив мене дуже дешево. Марнославна гордість пом’якшувала гіркоту, а біль зачиняв двері до сумління. У нападі гордині я перечитав «Lux aeterna» свого попередника Дієґо Марласки, а тоді вкинув його у вогонь. Там, де він зазнав невдачі, я здобуду тріумф. Там, де він заблукав дорогою, я знайду вихід із лабіринту.
Я повернувся до праці на сьомий день. Дочекався півночі й сів за письмовий стіл. Чистий аркуш, закладений у старий «Андервуд», і чорне місто за вікнами. Слова й óбрази вихоплювалися з-під моїх рук так, ніби з люттю виривалися з в’язниці душі. Сторінки плинули, не знаючи ані стриму, ані почуття міри, без іншого бажання, крім як зачарувати й отруїти почуття й думку. Я вже перестав думати про хазяїна, про його винагороду чи його вимоги. Уперше в житті я писав для себе й ні для кого більше. Я писав для того, щоб підпалити світ і згоріти в пожежі разом із ним. Я працював щоночі доти, доки не падав від виснаження. Я стукав по клавішах машинки, доки з пальців починала сочитися кров, а лихоманка затуляла мені зір.
Одного січневого ранку, коли я уже втратив відчуття часу, почув, як хтось стукає у двері. Я лежав на ліжку, утупивши погляд у стару фотографію Крістіни-дівчинки, де вона йшла, тримаючись за руку незнайомця, молом, який глибоко заходив в осяйне море, у ту світлину, що здавалася мені єдиною гарною річчю, яка мені залишилася, і ключем до всіх таємниць. Я не звертав уваги на удари протягом кількох хвилин, аж поки почув її голос і зрозумів, що вона не відступиться.
– Відчиняйте ж двері, нехай вам чорт! Я знаю, ви там, і не піду звідси, доки ви не відчините мені двері або я не виламаю їх к бісовій матері.
Коли я відчинив двері, Ізабелла відступила на крок назад і подивилася на мене нажаханим поглядом.
– Це я, Ізабелло.
Ізабелла відтрутила мене вбік і пішла прямо на галерею, щоб відчинити там навстіж вікна. Потім пішла до ванної кімнати й наповнила ванну водою. Схопила мене за руку й потягла туди. Посадила мене на бортик і заглянула мені у вічі, піднявши повіки пальцями й нишком похитавши головою. Не сказавши й слова, стала скидати з мене сорочку.
– Ізабелло, я не в гуморі.
– Що це за порізи? Навіщо ви їх собі зробили?
– То лише подряпини.
– Я хочу показати вас лікареві.
– Ні.
– Не смійте казати мені «ні», – твердо заявила вона. – Ви зараз залізете у ванну, змиєте із себе милом усю грязюку й поголитеся. Перед вами вибір: або ви самі це зробите, або це зроблю я. І не сподівайтеся, що я відступлю.
Я всміхнувся.
– Я знаю, ти не відступиш.
– Робіть, що я кажу. А я тим часом покличу лікаря.
ebooksa