– Я можу побачитися з нею?
– Ви не зможете побачитися ні з ким, поки не скажете мені правду й не поясните, чого вам тут треба.
Я зітхнув і вирішив не брехати. Зрештою, не для цього я проїхав понад півтораста кілометрів.
– Мене звати Мартін, Давид Мартін. Я друг Крістіни Саньєр.
– Ми тут називаємо її сеньйорою Відаль.
– Мені байдуже, як ви її тут називаєте. Я хочу її бачити. Негайно.
Лікар зітхнув.
– Ви письменник?
Я почав утрачати терпець.
– Що тут за місце? Чому я не можу побачитися з нею тепер?
– Сядьте. Будь ласка. Я вас прошу.
Лікар показав на стілець і зачекав, доки я знову сяду.
– Я можу вас запитати, коли востаннє ви бачилися або розмовляли з нею?
– Трохи більш як місяць тому, – відповів я. – А яку це має вагу?
– А ви знаєте когось, хто бачив би її або розмовляв із нею після вас?
– Ні. Не знаю. Що тут відбувається?
Лікар підніс до губ праву долоню й сказав, карбуючи кожне слово:
– Сеньйоре Мартін, боюся, що в мене для вас погані вісті.
Я відчув, як десь у шлунку в мене утворюється клубок.
– Що з нею сталося?
ebooksa