– Сеньйоре Мартін, я радий, що ви тут, бо, сподіваюся, разом ми зможемо допомогти Крістіні. Я вірю, ваша присутність допоможе їй покинути місце, у якому вона поки що знайшла для себе притулок. Я в це вірю, бо єдиним словом, яке вона промовила за останні два тижні, було ваше ім’я. Хай там що з нею сталося, але я не маю сумніву, що це мало стосунок до вас.
Лікар подивився на мене так, ніби чогось чекав від мене, чогось такого, що дало б відповіді на всі запитання.
– Вона мене просто покинула, – сказав я. – Ми збиралися з усім порвати й поїхати кудись разом. Я вийшов на короткий час, щоб купити квитки на потяг і квіти для неї. Я був відсутній не більш як півтори години. Коли я повернувся додому, Крістіни там уже не було.
– А що сталося перед тим, як вона пішла? Ви сперечалися?
Я вкусив себе за губу.
– Я не назвав би це суперечкою.
– А як би ви це назвали?
– Я зловив її на тому, що вона читала папери, які мали стосунок до моєї праці, і, можливо, її образило те, що вона витлумачила як мою недовіру.
– То було щось важливе?
– Ні, просто рукопис, чернетковий варіант.
– А можна мені запитати, якого змісту був той рукопис?
Я завагався.
– Такі собі фантазії.
– Наче казка для дітей?
– Скажімо, для спеціально підготовлених читачів.
– Розумію.
– Ні, ні, не думаю, що ви розумієте. Між нами не було ніякої суперечки. Крістіна лише була трохи невдоволена, тому що я не дозволив їй почитати той рукопис, але більше нічого. Коли я її покинув, вона була в нормальному гуморі, почала пакувати речі. Той рукопис не мав ніякого значення.
Лікар кивнув головою, але його згода була радше виявом чемності, аніж свідчила про те, що я переконав його.
– А могло статися, що, поки вас не було, хтось прийшов у ваш дім?
– Ніхто, крім мене, не знав, що вона там.
ebooksa