Лікар подивився на мене, не відповідаючи, і вперше я помітив якийсь сумнів у його погляді.
– Я не знаю, – сказав він.
Ми пройшли коротким коридором із металевими дверима обабіч. Лікар Санжуан ішов попереду, тримаючи в руці в’язку ключів. Коли ми проходили, мені вчувалися за дверима голоси – шепіт, заглушений між сміхом і плачем. Кімната, до якої ми йшли, була в кінці коридору. Лікар відчинив двері й зупинився на порозі, подивившись на мене без жодного виразу.
– П’ятнадцять хвилин, – сказав він.
Я увійшов до кімнати й почув, як лікар зачинив за мною двері. Переді мною було приміщення з високою стелею й білими стінами, які віддзеркалювалися на підлозі, вистеленій блискучими плитами. З одного боку було металеве ліжко, запнуте тюлевою завісою, порожнє. Крізь дуже велике вікно було видно засніжений парк, дерева, а далі – обриси озера. Я не бачив її, доки не ступив кілька кроків.
Вона сиділа в кріслі перед вікном. На ній була біла нічна сорочка, а волосся було заплетене в косу. Я обкрутив крісло й подивився на неї. Її очі залишалися нерухомими. Коли я опустився навколішки біля неї, вона навіть не змигнула. Коли я поклав свою руку на її руку, жоден м’яз на її тілі не ворухнувся. Я лише тоді помітив, що її руки від зап’ястків до ліктів перебинтовані й що вона прив’язана до крісла. Я погладив її по щоці, підібравши сльозу, яка скочувалася по ній.
– Крістіно… – прошепотів я.
Її погляд залишався спрямованим невідомо куди, байдужим до моєї присутності. Я взяв стілець і сів навпроти неї.
– Я Давид, – тихо проказав я.
Усю чверть години ми сиділи так, мовчки, її рука в моїй, її погляд спрямований невідь-куди, а мої слова – без відповіді. У якусь мить я почув, що двері відчинилися знову, і відчув, як хтось обережно взяв мене за руку й потяг до себе. То був лікар Санжуан. Я дозволив вивести себе в коридор, не вчинивши опору. Лікар замкнув двері й повів мене назад до того холодного кабінету. Я впав на стілець і дивився на нього, неспроможний промовити бодай слово.
– Ви не проти, якщо я покину вас тут на кілька хвилин? – запитав він.
Я кивнув головою. Лікар вийшов і зачинив за собою двері. Я подивився на свою праву руку. Вона тремтіла, і я стиснув пальці в кулак. Я вже майже не відчував холоду, що панував у тому кабінеті, не чув криків і голосів, які проникали крізь стіни. Я знав тільки, що мені бракує повітря і я повинен звідси піти.
Лікар Санжуан знайшов мене в їдальні готелю «Озерний», де я сидів неподалік від каміна перед стравою, до якої не доторкнувся. Там не було більше нікого, крім дівчини, яка обходила порожні столи й до блиску натирала столові прибори, що лежали на скатертинах. За вікнами вже споночіло, і повільно падав сніг, схожий на порошок синього скла. Лікар підійшов до мого стола й усміхнувся мені.
– Я здогадався, що зможу знайти вас тут, – сказав він. – Усі приїжджі зупиняються тут… Я сам провів тут свою першу ніч у цьому селі, коли приїхав сюди десять років тому. Яку кімнату вам дали?
– Нібито ту, якій віддають перевагу молоді подружжя, з видом на озеро.
– Не вірте їм. Вони так кажуть про всі кімнати.
За межами санаторію й без білого халата лікар Санжуан мав вигляд більш розслаблений і приязний.
– Без вашої уніформи я вас ледве впізнав, – сказав я.
– У медицині, як у війську. Без сутани немає ченця, – сказав він. – Як ви почуваєтеся?
– Більш-менш. Я знав і гірші дні.
ebooksa