– Я здогадувався.
Кореллі залишився сидіти, не дивлячись на мене.
– Є багато інших письменників, які можуть написати для вас цю книжку, сеньйоре Кореллі. Дякую за вашу пропозицію. Вона перевершила всі мої сподівання. На добраніч.
Я рушив до виходу.
– Я міг би допомогти вам подолати хворобу, – сказав він.
Я зупинився на півдорозі й обернувся. Кореллі був лише за дві п’яді від мене й пильно на мене дивився. Зараз він здався мені вищим, аніж тоді, коли я вперше побачив його в коридорі, а його очі були більшими й дуже темними. Я бачив, як моє віддзеркалення в його зіницях зменшувалося, мірою того як вони збільшувалися.
– Вас тривожить мій вигляд, друже Мартін?
Я проковтнув слину й зізнався:
– Так.
– Будь ласка, поверніться до зали й сядьте. Дайте мені можливість пояснити вам більше. Що ви зрештою втрачаєте?
– Нічого, – погодився я.
Він обережно взяв мене за лікоть. Пальці в нього були довгі й бліді.
– Вам немає чого боятися мене, Мартін. Я ваш друг.
Його доторк був мені приємний. Я дозволив повести себе в залу й слухняно сів, наче малий хлопчик, який чекає, що скаже йому дорослий чоловік. Кореллі став навколішки біля крісла й подивився мені у вічі. Він узяв мою руку й сильно стиснув її.
– Хочете жити?
Я хотів відповісти йому, але не знайшов слів. Я відчув, що в горлі мені утворився клубок, а очі наповнилися слізьми. Доти я не розумів, як мені хочеться й далі дихати, і далі щоранку розплющувати очі й мати змогу вийти на вулицю, щоб ступати по каменях, бачити небо, а надто щоб зберегти пам’ять.
Я кивнув головою.
– Я допоможу вам, друже Мартін. Я тільки прошу, щоб ви повірили в мене. Прийняли мою пропозицію. Дозвольте допомогти вам. Дозвольте, щоб я дав вам те, чого ви найбільше хочете. Така моя обіцянка.
Я знову кивнув головою.
– Гаразд.