– Ні. І не тому, що я герой чи божевільний. Я не покинув цю справу лише тому, що щоразу, коли зустрічався з тією бідолашною жінкою, удовою Марласки, у мене все переверталося всередині, і я не зміг би дивитися в дзеркало, якби не робив того, що мав за обов’язок робити, аби виправдати ті гроші, які держава платила за мою службу в поліції.
Він показав на вбоге й холодне помешкання, яке правило йому за домашнє вогнище, і засміявся.
– Повірте, якби я знав, що так станеться, то радше повівся б як боягуз і не став би надто захоплюватися самодіяльністю. Адже я не можу сказати, що в поліції мене не остерігали. Мені не раз натякали, що, після того як адвоката поховають, нам треба буде перегорнути сторінку й присвятити свої зусилля переслідуванню анархістів, які помирають від голоду, та шкільних учителів із сумнівними поглядами на нашу політичну реальність.
– До речі, про поховання… Де саме поховали Дієґо Марласку?
– Думаю, що в родинній усипальниці на кладовищі Сан-Жервазіо, неподалік від того будинку, у якому живе вдова. Ви дозволите мені запитати, звідки у вас такий інтерес до цієї історії? І не розказуйте, що ваша цікавість пробудилася лише з тієї причини, що ви оселилися в будинку з вежею.
– Це не так легко пояснити.
– Якщо хочете дружньої поради, то подивіться на мене й зробіть відповідні висновки. Не пливіть проти течії.
– Я хотів би. Але проблема в тому, що течія може підхопити й мене.
Сальвадор подивився на мене тривалим поглядом і кивнув головою. Він узяв клаптик паперу й написав на ньому кілька цифр.
– Ось номер телефону моїх сусідів із нижчого поверху. Вони добрі люди і єдині в цьому домі, які мають телефон. Ви можете застати мене в них або залишити повідомлення для мене. Скажіть, що вам потрібен Еміліо. Якщо вам знадобиться допомога, не вагайтеся – звертайтеся до мене. І будьте обережні. Жако зник із нашого поля зору багато років тому, але досі є люди, не зацікавлені в тому, щоб повернутися до тих подій. Сто тисяч франків – великі гроші.
Я взяв номер телефону й подивився на нього.
– Дякую вам.
– Немає за що. Я можу ще чимось вам допомогти?
– У вас випадково немає фотографії Дієґо Марласки? Я не знайшов жодної в усьому домі.
– Не знаю… Десь, може, і збереглася якась. Стривайте, я пошукаю.
Сальвадор попрямував до письмового стола в кутку зали й узяв там бляшану коробку, напхану паперами.
– Я досі зберігаю матеріали тієї справи… Навіть довгі роки поневірянь не навчили мене розуму. Ось, погляньте. Це те фото, яке дала мені вдова.
Він подав мені стару світлину, зняту у фотостудії, на якій я побачив високого чоловіка, досить вродливого, років сорока з лишком, що всміхався в камеру, стоячи на оксамитовому тлі. Я поринув у той чистий погляд, запитуючи себе, як було можливо, що за ним ховався темний світ, із яким я зустрівся на сторінках «Lux аeterna».
– Я можу залишити її в себе?
Сальвадор завагався.
ebooksa