Ґрандес кивнув головою й подивився на мене з жалістю, чи то було лише розчарування. Він допив своє пиво й залишив на столі кілька монет, потім плеснув мене долонею по плечу й підвівся.
– Будьте обережні, Мартін. І пильно придивляйтеся, куди ставити ногу. Не всі спроможні зрозуміти вас так, як я.
– Я візьму до уваги ваші слова.
Був уже майже полудень, коли я повернувся додому, не в змозі забути про те, що мені розповів інспектор. Підійшовши до будинку з вежею, я повільно піднявся сходами з таким відчуттям, ніби моя душа теж стала важкою. Я відчинив двері на поверх, боячись зустрітися з Ізабеллою, якій захочеться поговорити. У будинку панувала тиша. Я пройшов коридором до самої галереї й там побачив її: вона спала на дивані з розгорнутою книжкою на грудях, одним із моїх давніх романів. Я не міг не всміхнутися. Температура всередині будинку значно знизилася протягом цих осінніх днів, і я боявся, щоб Ізабелла не застудилася. Іноді я бачив, як вона розгулює по дому, накинувши на плечі вовняне манто. Я вирішив на мить увійти до її кімнати, щоб знайти те манто й обережно її накрити. Її двері були прочинені, і хоча вона тепер жила в моєму власному домі, проте я не дозволяв собі заходити до тієї спальні, відколи Ізабелла там оселилася, і відчув певне вагання, перш ніж зробити це тепер. Я побачив манто, згорнуте на кріслі, й увійшов, щоб узяти його. Кімната пахла солодким лимонним ароматом Ізабелли. Ліжко було ще не прибране, і я нахилився над ним, щоб розправити простирадла та ковдри, бо вже давно помітив, що коли брався за якусь домашню роботу, то мимоволі наслідував звички своєї помічниці.
Саме тоді я побачив, що між матрацом пружинним і матрацом пуховим щось заховане. З-під двох простирадл визирав ріжок паперу. Коли я за нього потяг, то побачив, що то якийсь паперовий пакет. Я витяг його цілком, і в моїх руках опинилося десь двадцять конвертів із синього паперу, перев’язаних стрічкою. Я відчув, як усередині в мене все похололо, проте ще не хотів вірити своєму передчуттю. Я розв’язав стрічку й узяв один із конвертів. На ньому було моє прізвище й адреса. Замість зворотної адреси було написано просто «Крістіна».
Я сів на ліжко спиною до дверей і переглянув дати на зворотніх адресах. Перший лист надійшов три тижні тому, останній – три дні. Усі конверти були відкриті. Я заплющив очі й відчув, що листи випадають у мене з рук. Я почув, як вона дихає за моєю спиною, стоячи у дверях.
– Пробачте мені, – прошепотіла Ізабелла.
Вона повільно підійшла, опустилася навколішки й стала підбирати з підлоги листи один за одним. Коли вона поклала їх усі в один конверт, то подала їх мені з поглядом, схожим на погляд пораненої тварини.
– Я це зробила, щоб захистити вас, – сказала вона.
Очі їй наповнилися слізьми, і вона поклала долоню мені на плече.
– Іди геть, – сказав я.
Я відштовхнув її від себе й звівся на ноги. Ізабелла впала на підлогу, стогнучи так, наче щось пекло її всередині.
– Іди геть із цього дому.
Я покинув кімнату, не зачинивши двері в себе за спиною. Вийшов на вулицю й опинився віч-на-віч зі світом фасадів та чужих і далеких облич. Я пішов куди очі дивляться, не зважаючи на холод та вітер із дощем, який почав шмагати місто подихом прокляття.
Трамвай зупинився перед брамою башти Бельєсґард, де місто вмирало біля підніжжя пагорба. Я дійшов пішки до брами кладовища Сан-Жервазіо, орієнтуючись по смужці жовтого світла, яку фари трамвая посилали в далечінь крізь завісу дощу. Мури кладовища височіли за півсотні метрів, схожі на мармурову фортецю, а за ними виднівся густий ліс надгробків і статуй, колір яких зливався з кольором грози. На вході до обгородженої території я побачив будку, де сторож, загорнутий у теплу ковдру, грів руки біля розпаленого вогню. Побачивши мене крізь дощ, він підхопився на ноги. Він роздивлявся мене кілька секунд, перш ніж відчинити хвіртку.
– Я шукаю усипальницю родини Марласок.
– Через півгодини споночіє. Ліпше приходьте іншого дня.
– Чим швидше ви скажете мені, де вона є, тим швидше я піду.
Сторож проглянув список і пальцем показав мені розташування усипальниці на мапі кладовища, яка висіла на стіні. Я пішов, не подякувавши йому.
Без особливих труднощів я знайшов усипальницю посеред гробниць і мавзолеїв, що тіснилися на обгородженій муром території кладовища. Уся ця структура була побудована на мармуровому п’єдесталі. Споруджений у модерністському стилі пантеон утворював щось подібне до арки зі сходів, які у вигляді амфітеатру підіймалися до галереї, підтримуваної колонами, у якій перед очима поставав атріум із могильними плитами обабіч. Галерея була накрита куполом, на вершині якого височіла статуя з почорнілого мармуру з обличчям, затуленим вуаллю, та коли хтось наближався до пантеону, то мав таке враження, ніби той вартовий усипальниці обертав голову, щоб стежити за ним очима. Я піднявся сходами й, дійшовши до входу в галерею, зупинився й подивився назад. Далекі вогні міста було видно звідси крізь завісу дощу.
ebooksa