Гра янгола

– А що ви скажете мені про Ірен Сабіно?

– Ірен кохала Марласку. Вона ніколи б не завдала йому шкоди.

– Ви знаєте, що з нею сталося? Вона ще жива?

– Думаю, що так. Мені казали, ніби вона працює в пральні у кварталі Раваль. Ірен була хорошою жінкою. Занадто хорошою. Тому й закінчила так погано. Вона вірила в ці речі. Вірила в серце.

– А Марласка? Чого він прагнув у цьому світі?

– Марласка встряг у якусь історію, не запитуйте мене в яку. Щось таке, до чого не мали стосунку ані Жако, ні я. Я знаю тільки те, що якось почув від Ірен. Схоже, Марласка зустрівся з кимось, із кимось, кого я не знав, а повірте мені, я знаю всіх у світі своєї професії; отож він із кимось зустрівся, і той йому пообіцяв, що коли Марласка щось зробить, – не знаю, що саме, – то він поверне йому його сина Ісмаеля з мертвих.

– А Ірен не сказала, хто то був?

– Вона ніколи його не бачила. Марласка не дозволяв їй із ним побачитися. Але вона знала, що він боявся.

– Чого боявся?

Роурес клацнув язиком.

– Марласка вважав, що його проклято.

– Поясніть.

– Я вже про це казав. Він був хворий. Він був переконаний, що хтось оселився в нього всередині.

– Хтось?

– Якийсь дух. Паразит. Не знаю. Знаєте, у цій комерції ми часто зустрічаємося з людьми, у яких не все гаразд із головою. З ними відбувається трагедія особистого характеру: вони втрачають кохану людину або маєтність і падають у прірву. Мозок – це найуразливіший орган у тілі. Сеньйор Марласка не був при здоровому розумі, і це було очевидно для кожного, хто розмовляв із ним протягом п’яти хвилин. Тому він прийшов до мене.

– І ви сказали йому те, що він хотів почути.

– Ні. Я сказав йому правду.

– Свою правду?

– Єдину, яку я знаю. Мені здалося, що розум у цього чоловіка серйозно розхитаний, і я не захотів скористатися з його послуг. Такі речі ніколи не закінчуються добре. У цій комерції є межа, яку не можна перетинати, коли ти знаєш, що й до чого. Того, хто приходить шукати розваги, або трохи емоцій, або якоїсь поради з потойбічного світу, ми приймаємо й беремо з нього плату за надані послуги. Але того, хто приходить на грані втрати розуму, ми відсилаємо додому. Це лише спектакль, як і будь-який інший. Тут потрібні глядачі, а не ілюмінати.

– Досконала етика. І що ж ви сказали Марласці?