Гра янгола

– Ізабелла.

– Декотрі з них не знають сорому. Проте я вам заздрю. Скільки років тій цукерочці?

Я відповів йому лютим поглядом. Інспектор поблажливо посміхнувся.

– Один суб’єкт сказав мені недавно, що ви зайнялися детективним розслідуванням. Ви хочете залишити без роботи нас, професіоналів?

– Як звати вашого суб’єкта?

– То не просто собі суб’єкт. Один із моїх начальників приятелює з адвокатом Валера.

– А ви теж із ним приятелюєте?

– Поки що ні, друже мій. Ви ж мене знаєте. Я належу до старої школи. Де важила честь та подібне лайно.

– Я вам співчуваю.

– До речі, як там поживає бідолашний Рікардо Сальвадор? Ви знаєте, що понад двадцять років ніхто про нього не чув. Усі думали, що він помер.

– Рано його поховали.

– І як він там почувається?

– Самотнім, зрадженим і забутим.

Інспектор замислено кивнув головою.

– Його доля примушує подумати про майбутнє, яке може підготувати нам наша професія, чи не так?

– Але ваша доля складається зовсім інакше, і до найвищих посад вам, думаю, залишилося добиратися років два, не більше. Я бачу вас головним начальником поліції у віці не більш як сорок п’ять років, що цілує руки єпископам та високим воєначальникам під час параду на свято Тіла Господнього.

Ґрандес холодно кивнув головою, пустивши повз вуха мій саркастичний тон.

– До речі, про цілування рук. Ви вже чули, що сталося з вашим другом Відалем?

Ґрандес ніколи не починав розмову, не заховавши туза в рукаві. Він подивився на мене усміхненим поглядом, смакуючи мою тривогу.

– А що таке? – промурмотів я.