Гра янгола

Я кивнув головою, удаючи, ніби вірю милосердній брехні лікаря.

– Завтра ми повторимо нашу спробу, – сказав він.

Була тільки дванадцята година дня.

– А що мені робити до завтра? – запитав я.

– Хіба ви не письменник? Пишіть. Пишіть щось для неї.

9

Я повернувся до готелю, обійшовши озеро. Консьєрж розповів мені, як знайти єдину книгарню в селі, що була тут з давніх-давен і де я міг купити папір та авторучку. Озброївшись, я зачинився у своїй кімнаті. Підсунув стіл до вікна й попросив термос із кавою. Майже годину сидів, дивлячись на озеро та на гори, доки зміг написати бодай одне слово. Згадав стару фотографію, подарунок від Крістіни, де було зображено дівчинку, яка йде дерев’яним молом, що далеко виходить у море, – фотографію, таємниця якої залишилася для неї нерозгаданою. Я уявив собі, що йду тим молом, що мої кроки несуть мене за її кроками, і поступово слова з’явилися, потекли одне за одним, і сюжет невеличкої історії виник перед моєю уявою. Я зрозумів, що зараз напишу історію, яку Крістіна ніколи не могла пригадати, історію, що малою дівчинкою привела її на цей мол, яким вона пішла, тримаючись за руку незнайомця. Я напишу історію про спогад, якого ніколи не було, спробую відновити пам’ять про вкрадене життя. Образи та світло, що виникали між фразами, знову перенесли мене в ту стару Барселону темряви, яка створила нас обох. Я писав, доки не зайшло сонце, а в термосі не залишилося жодної краплі кави, доки на замерзлу поверхню озера не впали перші сині промені місяця, а мені не заболіли очі та руки. Я відклав авторучку й зібрав аркуші зі стола. Коли консьєрж постукав у двері, щоб запитати, чи я прийду вечеряти, я його не почув. Я провалився в глибокий сон, і мені снилося, що слова, включно з моїми, мають силу лікувати та зцілювати.

Минули чотири дні під знаком однакових повторюваних подій. Я прокидався з першими променями світанку й виходив на балкон свого номера, щоб побачити, як сонце забарвлює в червоний колір озеро під моїми ногами. Я приходив у санаторій на пів на дев’яту й зазвичай зустрічав лікаря Санжуана на сходах біля входу, де він сидів і дивився на парк із філіжанкою гарячої кави в руках.

– Ви ніколи не спите, лікарю? – запитував я.

– Не більше, ніж ви, – відповідав він.

О дев’ятій лікар супроводжував мене до кімнати Крістіни й відчиняв двері. Він залишав нас наодинці. Я завжди знаходив її в тому самому кріслі біля вікна. Я підсував до неї стілець і брав її за руку. Вона майже не помічала моєї присутності. Потім я починав читати ті сторінки, які написав для неї попередньої ночі. Щодня я починав читати від початку. Іноді уривав читання й, підвівши погляд, із подивом бачив ознаки слабкої усмішки на її устах. Я проводив із нею цілий день, аж поки приходив лікар і просив мене піти. Потім я плентався безлюдними вулицями під снігом і повертався в готель, щось з’їдав на вечерю й підіймався у свою кімнату, де писав, поки мене змагала втома. Дні перестали мати для мене назву.

На п’ятий день я увійшов до кімнати Крістіни, як і кожного ранку, і побачив, що крісло, у якому вона завжди мене чекала, порожнє. Стривожений, я розглянувся навколо й побачив, що вона сидить навпочіпки в кутку на підлозі, згорнувшись у клубочок й обхопивши руками коліна, з обличчям, яке було залите слізьми. Побачивши мене, вона всміхнулася, і я зрозумів, що вона впізнала мене. Я став навколішки біля неї й обняв її. Я ніколи не почувався таким щасливим, як у ті кілька нещасних секунд, у які відчув її подих на своєму обличчі й побачив трохи світла в її очах.

– Де ти був? – запитала вона.

Того дня лікар Санжуан дозволив мені вивести її на прогулянку на годину. Ми пройшлися до озера й сіли там на лаву. Вона стала розповідати мені про сон, який бачила, – історію по дівчинку, яка жила в місті, схожому на темний лабіринт, чиї вулиці та будинки були живими й годувалися душами своїх жителів. У її сні, як і в тому оповіданні, яке я їй читав протягом кількох днів, дівчинці вдавалося втекти, і вона прибігала до молу, що виходив у нескінченне море. Тримаючись за руку незнайомця без імені та обличчя, який її врятував і який її супроводжував, вона дійшла до самого кінця того дерев’яного молу, що вивищувався над водами, де її хтось чекав, – хтось, кого вона так і не побачила, бо її сон, як і та історія, яку я їй читав, залишився незакінченим.

Крістіна туманно пам’ятала віллу «Сан-Антоніо» та лікаря Санжуана. Вона зашарілася, коли розповіла мені, що він, здається, пропонував їй вийти за нього заміж минулого тижня. Час і простір перемішалися в її свідомості. Іноді їй здавалося, що її батько перебуває тут, в одній із палат, і вона приїхала навідати його. Через мить вона вже не пам’ятала, як опинилася тут, і, схоже, це її мало цікавило. Пригадувала, що я пішов купити квитки на поїзд, і часом говорила про той ранок, коли вона зникла, так, ніби це було вчора. Іноді вона плутала мене з Відалем і просила в мене пробачення. В інші хвилини страх затьмарював їй обличчя й вона починала тремтіти.

– Він наближається, – казала вона. – Мені треба йти. Поки він тебе не побачив.

Потім вона поринала в тривалу мовчанку, байдужа як до моєї присутності, так і до присутності світу, ніби щось затягувало її в якесь далеке й недосяжне місце. Через кілька днів упевненість у тому, що Крістіна втратила розум, глибоко проникла в мою свідомість. Надія перших хвилин перетворилася на гірку безнадію, і іноді, повертаючись уночі до своєї келії в готелі, я відчував, як у мені розкривається та давня безодня темряви й ненависті, про яку я начебто забув. Лікар Санжуан, що спостерігав за мною з тими самими терпінням та впертістю, які він приберігав для своїх пацієнтів, попередив мене, що це мало статися.

– Вам не слід втрачати надію, друже мій, – сказав він. – Ми досягли великого поступу. Вірте й сподівайтеся.

Я слухняно погоджувався й день у день повертався до санаторію, щоб вивести Крістіну на прогулянку до озера, де я вислуховував від неї розповіді про її сновидіння, які чув уже десятки разів, але які вона відкривала для себе кожного нового дня. Щодня вона запитувала мене, де я був, чому не приїхав по неї, чому покинув її саму. Щодня вона дивилася на мене зі своєї невидимої клітки й просила мене, щоб я її обняв. Щодня, коли я з нею прощався, вона запитувала, чи я кохаю її, і я завжди відповідав їй те саме:

– Я кохатиму тебе завжди, – казав я. – Завжди.

Однієї ночі я прокинувся, почувши, як хтось грюкає у двері моєї кімнати. Була третя година ранку. Я доплентався до дверей, оглушений, і побачив за ними медсестру санаторію.