Прощення

— Звідки ти це взяв, Адаме? Ніколи більше мене про це не питай, чуєш, нікого про це не питай. Це може коштувати тобі життя. Ну ось, тут Ветринський двір і мій теплий офіс. Мені час. Маєш, може, цигарки? Свої я ще вранці скурив…

Білий дивиться на Павела Дона Ковача. Чи це справді той самий Ковач, з яким він грав у футбол у дитинстві, а пізніше реалізував перші проекти в театрі? Той захоплений Ковач, який згодом став головним музичним продюсером у місті, але не припиняв насвистувати шансон, чим би не займався і з якою б політичною партією не співпрацював?

Білий виймає з кишені піджака пудреницю.

— Тут є один чудесний смаколик, Доне.

— Що це в тебе, Білий? Ти постачаєш наркотики школяркам?

Білий виймає з іншої кишені пачку пігулок, витрясає кілька на долоню і ковтає.

— Для мене — пригорща сильнодійних, для тебе — одна м’якої дії. Не хвилюйся, завтра після неї станеш новою людиною, — каже Білий.

Ковач дивиться на білу дражину на простягнутій долоні. Пролітають дрібні сніжинки. По-мишачому тихо, абсолютно вимерле місто. Лише слабке мерехтіння вуличних ліхтарів та неонових вивісок. Десь загавкав пес і защебетала якась дивна пташина, можливо, свиня.

— А чому б і ні? Ніч ще молода, і ми теж, — каже Ковач, ковтаючи драже. — Спи спокійно, Адаме.

— На добраніч, друже, — промовляє Білий, спостерігаючи, як силует Ковача перетинає площу і зникає у воротах Ветринського двору, де розташований офіс «Культурної столиці Європи».

Смерть приходить з Похор’я

Білий за сніданком переглядає веб-сторінку місцевої газети. У місті нічого, ну нічогісінько не змінилося. Шістнадцять років Адам не був у Мариборі, а не може позбутися відчуття, що знає всі новини. Так, ніби читає репертуар якогось районного театру: легкі варіації знайомих невибагливих драматичних колізій у виконанні невідомої театральної трупи. Увагу Білого привертають три статті, доступ до яких дозволено. У першій розповідається про подружжя пенсіонерів, що їх виправдав суд третьої інстанції. Тобто спочатку Верховний суд засудив пару через приховування податків, які старенькі не сплатили, торгуючи воском для свічок: вони зішкрябували його залишки з могил і перепродували свічковим мануфактурам. Тепер пенсіонери вимагають, щоб держава відшкодувала їм моральні збитки в розмірі 2666 середніх словенських зарплат. Друга стаття — ода садівництву, тому, яким гарним і впорядкованим був Марибор у період нацизму. Автор уславлює історичний момент — вступ Гітлера в місто у квітні 1941-го. Марибор став найпівденнішою точкою рейху, фюрер тут виступив із публічною промовою. На думку автора, усі мешканці Марибора пишаються цим фактом (більш чи менш відкрито) і донині — принаймні у зв’язку із садівництвом. З нагоди приїзду фюрера у Мариборі висадили тисячі ніжних троянд, пеларгоній, гортензій, заклали навіть цілі платанові алеї. Такого буяння флори місто не знало ні в пізніші індустріальні часи, ані за приїздів маршала Тіто. Ще гірша, аніж в Югославії, ситуація зі садівництвом склалася в часи незалежності Словенії, коли місто повністю деградувало з погляду паркової культури. Автор статті з ностальгією згадує старі добрі часи і завершує допис несподівано зухвалою тезою з філософії історії. На думку журналіста, випадок з Гітлером доводить, що насправді людська історія — безперервне повернення до гіршого, спіральний регрес, а не навпаки, як нас намагається переконати лінійна логіка технічного прогресу. У третій статті, в розділі «Чорна хроніка», згадуються два випадки психозу з виявами агресії надзвичайної сили, коли мусили втрутитися відповідні служби та примусово помістити впливового директора Тіне С. і відомого професора, декана Мариборського університету др. Івана Д. до відповідної установи. Досі не з’ясовано, чи випадки між собою пов’язані. Обидві жертви були психічно стабільними, жаскі напади психічної природи сталися майже одночасно, відтак залишається відкритим питання, чи не стали вони реакцією на якийсь невідомий наркотик. Слідство триває, — закінчує статтю автор.

Через півгодини Білий виходить із готелю «Орел». Роза видихає цигарковий дим, викидає півцигарки в сніг. Жодного слова. За кілька вулиць — підземний гараж, там темно і смердить бензином.

Кермуючи до виїзду, Роза сухо запитує: «На цвинтар?».

Білий ствердно киває.

У своїх думках Адам повсякчас повертається до вчорашніх снів. Як їх пояснити? Може, браком кисню та виснаженістю? А може, сон — це своєрідний сачок для метеликів? І туди час від часу потрапляють образи, яких око не бачить, які пурхають собі в просторі? І вони аж ніяк не пов’язані з індивідуальним досвідом, а є частиною колективної свідомості? Хтозна, можливо, Розина травма перенеслася на нього? Чому підвал готелю перетворився на бар, де Роза кілька місяців тому познайомилася з угорцем? Вона розповідала, що того ж вечора мала з тим угорцем інтимний зв’язок. Наступного дня жінка прокинулася в підвалі, зв’язаною. Там Розу й утримували кілька тижнів. Учорашній сон Білий сприймає як форму комунікації, як щось чуже, щось на кшталт повідомлення, а не як щось, що йому просто наснилося.

За вікнами автомобіля — велетенські вивіски торгових центрів, дорога з вибоїнами, промислові передмістя. На кермі — металевий протез Рози, затягнений у рукавичку. Білий виразно, ніби це було вчора, бачить: вона лежить на березі Балатону, прив’язана до чотирьох колів, що забиті в болото. На своїх долонях Адам ніби розпізнає форму руків’я ножа — якраз там, де рана від укусу Свинка. Вони їдуть мовчки. Автівка зупиняється. Водій знімає йому пов’язку з очей і лишає перед незнайомою віллою на березі озера. Двері відчиняються, затемнена вітальня, потріскування вогню в каміні. Він розрізняє з двадцяток осіб у масках і чорних сутанах. Спів на латині. Після обряду і промови головного священнослужителя секти йому подають різьблену дерев’яну скриньку, на якій зображено людське тіло з двома головами, всередині лежить довгий гострий кинджал. Адам бере в руки ніж, йому оголошують, яке завдання він має виконати, щоби вступити до культу Близнюків. Глибокий хрипкий голос головного священнослужителя, бездоганна, оксфордська, англійська. Люди в масках обступають Адама і супроводжують на терасу. Неподалік на березі тріскотить вогонь — там місце для жертвоприношення. Білий пригадує, як його, одягненого в товсту сутану, обпекло жаром; важкі кроки, зв’язане жіноче тіло, жертва намагається будь-що вивільнитися з мотузок, її великі перелякані очі. На терасі члени секти починають ритмічно стукати палицями об велику колоду. Він розрізає мотузки; незвичне відчуття, коли бере жінку за руку, під пальцями — металеві суглоби. Нічна втеча. Очерет, пуголовки і жаби, мул, болотисте дно озера невблаганно затягує. З усіх боків гавкіт, тупіт. Снопи світла й оклики гончих угорською та німецькою. Він пам’ятає тупий удар у потилицю, повільне падіння і теплу мокру темінь.

Чому їх залишили живими? Що змусило секту так сильно засумніватися? По дорозі до вілли йому зав’язали очі, але ж Балатон не настільки великий, щоб згодом не знайти місця подій. Він пригадує момент, коли отямився. Найперше відчув на собі щось тепле й в’язке. Щось капало йому на обличчя. Білий розплющив очі й побачив морду, з якої висунувся великий м’ясистий язик і облизав його. Це була одна з корів, що паслися на лузі, куди члени секти викинули непритомні тіла. Його, який зрадив їхні сподівання, і її, нічого не варту грішну істоту, що спромоглася тільки на половину душі. Недосконалі — так члени секти називали близнюків, які, вийшовши з матки, отримали одну людську душу на двох і яким, через це, було суджено стати рабами досконалих людей з двома душами.

* * *

Побрезьке кладовище лежить на самій околиці Марибора. Як на розміри міста, цвинтар видається непропорційно великим. Довга брукована алея веде від вхідних воріт до центральної будівлі. Там, поряд із квітковим магазином, кіоском і трунами, міститься адміністрація.

— Твори Вагнера схожі на цвинтар. Ще тільки у Вагнера можна знайти справжній цілісний витвір, де нерозривно переплетено всі види мистецтва — музику, слово, скульптуру, театр. Тільки у Вагнера — і на цвинтарях. Найкращим доказом цьому є люди. Вони й приходять сюди так часто, щоб, споглядаючи цілісний мистецький шедевр, досягнути катарсису, очиститись.