Прощення

— Пане Білий, прах є прах. Навіщо відкопувати те, що засипане? Ми ж усі знаємо, що проблема повоєнних злочинів ділить наше суспільство надвоє. Усі політики, і ліві, і праві, користають з того, що конфлікт не вирішується, що щоразу виявляють нові й нові захоронення, що знову поширюються міфи й спалахує ненависть. Якби ви мене запитали…

Магда Орнік схиляється й вимикає диктофон.

— Будь ласка, off the record[23]. Я думаю, що було б добре переорювати всі цвинтарі кожні 15–20 років. І був би спокій. Люди пам’ятають, бо постійно ходять на кладовища. Відвідини могил треба обмежити або ж повністю заборонити. Припустімо дві точки зору. Перша — що вся наша держава є великим некрополем. Усі знають: де б не копнув лопатою, натрапиш на могилу чи ціле захоронення. Римляни, Середньовіччя, напади турків, Перша світова війна, Друга світова, повоєнні злочини. Словенія стоїть на роздоріжжі. Тут усе пов’язано, кожна епоха залишає по собі своїх мертвих. З цієї точки зору тільки людська пам’ять і наявність пам’ятника відрізняють найзвичайнісінький газон від нашого кладовища. У нас на цвинтарі ви постійно пам’ятаєте, що ви — на цвинтарі, бо ходите поміж могилами, хоча ми не замислюємося над тим, що сіємо пшеницю — на могилах, садимо квіти і салат — на могилах, що на могилах зводимо наші будинки. Ми неохоче визнаємо, що покійні — це насправді гній для майбутніх поколінь. Це перший, можливо, дещо хворобливий, погляд. Друга точка зору — більш оптимістична. Вона ґрунтується на житті, на тому, що живе тут і тепер. Не знаю, як щодо Вас, пане Адаме, але я щаслива, що я — жива, що можу щодня вставати, ходити на свою прекрасну роботу, допомагати людям миритися з утратою. Я щаслива, що можу вільно рухатися, садити, працювати на землі, що можу дихати, стрибати, мов пташка, радіти життю, адже воно є найбільшим подарунком.

— Пташка?

— Ну, може, порівняння не зовсім вдале, але ж ви розумієте, що я маю на увазі. Ми не кращі за тварин, радше, навпаки.

Роза Портеро непримітно корчить гримасу, нахиляється і знову вмикає диктофон. Пані Орнік кидає на неї гострий погляд.

— Отже, ви розумієте словенську? — питає Розу пані Орнік.

Роза знизує плечима.

У цей час Білий дістає свою ручку. Починає нею похитувати в такт мелодії «Лоенгріна», яка долинає з приймальної.

— Ні, вона не розуміє, лише декілька слів. Скажіть, будь ласка, тут на одній із фотографій є Андреас?

— Ох, Андреас! Чому Ви про нього згадали? Він — геній! Його вистави якраз дуже близькі до цілісного мистецтва — окрім творів Вагнера і нашого кладовища, звісно. Ще дуже давно я дивилася його виставу «Вавилонія», і тоді в мене з’явилася ідея поставити спеціальні інсталяції, які нині…

Пані Орнік зупиняється посеред речення, продовжує рваними фразами: «…супроводжують наших відвідувачів, коли ті ходять по нашому цвинтарі».

Керамічна ручка відбиває ритм — тік-так, тік-так. «Лоенгрін» Вагнера. Тік-так, тік-так. Роза Портеро махає рукою перед обличчям Магди Орнік. Жодної реакції. Білий і Роза обмінюються кивками. Білий ховає авторучку, витягує з портфеля е-метр, вкладає Магді в долоні металеві ручки. Вмикає. Стрілка повзе і завмирає посередині шкали.

— Магдо, розкажи нам про те, ким ти була перед тим, як народилася Магдою Орнік.

— Я нічого не бачу. Все ніби за завісою, — тихо каже директорка.

Білий стежить за стрілкою е-метра, яка двічі ворухнулася вправо і знову зупинилася посередині.

— Хто затуляє твоє минуле?

— Я.

— Хто ти, Магдо?

— Я — безліч інших.